Споруда, яка має багату історію, свого часу була одним із важливих промислових підприємств Львова, а сьогодні вона відроджується, поєднуючи минуле з новими можливостями. Історія фабрики повидла — це історія перетворень, втрат і надій, де старі стіни зберігають пам’ять про єврейську родину Кроніків, драматичні події війни та радянської націоналізації. Сьогодні завдяки зусиллям небайдужих людей, фабрика перетворюється на артцентр Jam Factory, що впливає не лише на район Підзамче, а й на культурне життя всього Львова.
Незважаючи на романтичний вигляд будівлі, зведеної у стилі неоготики з характерними шпилями та зубчастими стінами, на момент купівлі вона перебувала у занедбаному стані. Фабрика нагадувала руїну, але мала багату історію та, як зазначає Гаральд, великий потенціал. Для історика було важливо не лише відновити будівлю, а й повернути Львову частину його минулого.
Будівля пов’язана з єврейською родиною Кроніків, яка понад півтора століття тому займалася алкогольним бізнесом. Шинок, яким володів Мозес Кронік, згодом перетворився на гуральню, яку керували його нащадки.
У 1872 році онук Мозеса заснував компанію “Йозеф Кронік”, яка згодом отримала назву “Йозеф Кронік і син”. Бізнес швидко розвивався: підприємство виробляло ром, вина, горілку, бренді, росоліси і навіть постачало продукцію імператорському двору. Поруч з Кроніками зростали інші підприємства, серед яких була відома лікеро-горілчана фабрика Бачевських.
Промисловий бум у цьому районі був спричинений двома факторами. Спершу тут проклали дорогу, відому як “цісарська”, яка з’єднувала населені пункти Австро-Угорщини. Згодом з’явилася залізниця, що покращила логістику доставки й продажу товарів. Так виник індустріальний район Львова, який до 1930 року залишався окремим селом під назвою Знесіння і не входив до складу міста.
У 1908 році на фабриці сталася пожежа, яка знищила частину будівель. Після їх відновлення з’явилися характерні шпилі та зубчасті стіни, що через майже сто років зачарували Гарольда. До цього такі архітектурні елементи були відсутні. Сьогодні неоготична частина фабрики має статус пам’ятки місцевого значення.
Фабрика вдруге зазнала серйозних пошкоджень під час Першої світової війни, коли відступаючі російські війська підпалили будівлю. Хоча під час Другої світової війни фабрика встояла, майже всі члени родини Кроніків стали жертвами Голокосту.
Після націоналізації радянською владою, на фабриці спочатку продовжували виробляти вино, а пізніше перепрофілювали її на виготовлення консервів та повидла. Відтоді будівля отримала назву “Фабрика повидла”.
У 2000-х роках львівський підприємець придбав фабрику, проте його плани були зруйновані фінансовою кризою. Будівля продовжувала занепадати, поки в 2015 році її не придбав Гаральд Біндер.
“Цю будівлю мені показав друг — на ній висіло оголошення про продаж“, — згадує Біндер. “Хоча я вже багато років працював у Львові, в цьому районі ніколи не був. Місцеві рідко сюди їздять, бо вважають, що це далеко, хоча насправді відстань радше психологічна — від центру сюди лише 20 хвилин пішки. Будівля мене зачарувала, і я подумав: якщо тут створити цікавий культурний центр, це приверне людей і скоротить цю умовну відстань.”
Незважаючи на романтичний зовнішній вигляд неоготичної будівлі зі шпилями та зубчастими стінами, її стан на момент покупки був занедбаним. Фабрика виглядала як руїна, але мала багату історію і, за словами Гаральда, значний потенціал. Як історику, йому було важливо не тільки відновити будівлю, але й повернути місту його історичну спадщину.
Це не перший архітектурний об’єкт, який Гаральд реставрує у Львові. Раніше він придбав та відновив сецесійну будівлю архітектора Івана Левинського на вулиці Богомольця, де заснував “Центр міської історії”, що вивчає урбаністику Центрально-Східної Європи.
У комплексі з’явилися нові елементи: «чорний куб» із театральною сценою, офісна будівля, паркінг із сонячними батареями, які можуть підтримувати вентиляцію та кондиціонування навіть під час відключення електрики, а також три великі тераси з прекрасними панорамними видами. “Ми не могли зробити старі приміщення повністю інклюзивними, адже це зруйнувало б їхній історичний вигляд, але нові будівлі забезпечують повну інклюзію”, — пояснює операційно-виконавча директорка Тетяна Федорук. “До того ж ми намагалися впроваджувати екологічні та енергоощадні рішення: використовували стару цеглу, зменшили використання газу, застосували теплові насоси”.
Активність навколо фабрики вже почала впливати на район Підзамче ще до відкриття артцентру. “У 2019 році місто, знаючи про наш проєкт, якісно відремонтувало вулицю Богдана Хмельницького, яка веде з центру до Jam Factory“, — каже Божена Пеленська. “Того ж року девелопери придбали кілька ділянок, і вже є один збудований житловий комплекс та два в процесі будівництва. Наш проєкт вони використовують у своїй рекламі, як аргумент переваг інфраструктури.
Навколо почали з’являтися менші креативні проєкти: майстерня вуличних меблів, фотомайстерня, і, ймовірно, їх ставатиме більше. Jam Factory створює навколо себе новий якісний простір, розширюючи місто. Це певна форма джентрифікації, але, на мою думку, без негативних конотацій, які подекуди виникають в інших європейських містах. Зміни надають нові можливості не лише для бізнесів і професійної артспільноти, а й для місцевої громади”.
Місцеві мешканці також залучені до діяльності артцентру через освітні та арттерапевтичні проєкти, спрямовані насамперед на переселенців. З початку повномасштабного вторгнення Jam Factory відкрив свої підвальні приміщення для сусідів, оскільки інших укриттів поблизу не було. Команда сподівається, що цей досвід заохотить місцеву громаду до участі в подальших заходах артцентру. Територія фабрики вже давно використовується для культурних подій: з 2008 року тут проходили Тиждень актуального мистецтва, Львівський тиждень моди, Urban Exploration Fest та різні театральні вистави.
Команда Jam Factory має дві основні цілі: створити професійну інституцію для роботи з сучасним мистецтвом та активно залучати місцеву громаду. “Ми створюємо професійний центр для тих, хто працює з сучасним мистецтвом”, — розповідає Божена Пеленська. “У нашій країні немає розвиненої екосистеми освіти у цій сфері, і бракує просторів для презентації сучасного мистецтва.
Програма Jam Factory має освітню складову, а мультифункціональний простір адаптовано для різних потреб: є театральна сцена, звукоізольоване приміщення для концертів та кінопоказів, а також великий виставковий простір, який після вторгнення був розширений за рахунок підвальних приміщень. Зараз тут триває виставка, яка є частиною програми відкриття”.
Нові простори Jam Factory додають важливі можливості для сучасних мистецьких практик. Проте артцентр є частиною загального тренду відкритості мистецьких інституцій до сучасного мистецтва, що активізувався з початком повномасштабного вторгнення. Твори сучасних українських композиторів все частіше звучать у театрах і філармоніях, а сучасна українська драма виходить на сцени. Класичні музеї, позбавлені частини колекцій, переключилися на експонування сучасного мистецтва. Цей процес відображає і виставка “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, яку створила кураторська група (Катерина Яковленко, Наталія Маценко, Борис Філоненко). Її складна структура відповідає нинішньому запиту на сучасне мистецтво в Україні, і нові простори Jam Factory відіграють у цьому важливу роль.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
