Личаків — найколоритніший район Львова, який зберіг свою історичну назву від часів, коли він був заселений ще в XV столітті. Цей район розташований на колишньому купецькому шляху, відомому як Глинянська дорога, що вела до Кафи та Константинополя. Назва Личаків походить від німецького слова “Лютценгоф”, що означає “двір Лютців” — німецьких колоністів, які тут поселилися. Існує й інша, менш вірогідна теорія, що назва пов’язана з “личаками” — бідним населенням, яке носило взуття з соломи.
У XVII столітті Личаків був оточений лісами, де, за літописом, в 1674 році вовк забіг до намету короля Яна Третього Собєского, загризши перед тим вартового. Личаків славився своїми виноградниками та садами, особливо на південних схилах, де тепліший клімат сприяв виробництву вина. У ті часи львівське вино іноді продавали під виглядом привезеного з Криту чи Іспанії. В цьому плані Личаків чітко відрізнявся від Богданівок, про які ми вже розповідали вам раніше.
На північній околиці Личакова розташована Лоншанівка, заснована у XVIII столітті французькою родиною Лоншан де Бер’є. Ця родина жила у Львові до Другої світової війни, коли останнього представника родини, професора права Романа Лоншана де Бер’є, розстріляли нацисти в 1941 році. У 1780 році тут гостював імператор Йосиф ІІ, який високо оцінив мальовничість цих місць. На згадку про його візит було встановлено статую Мінерви, яка з часом зникла, а місце отримало назву Кайзервальд. Після Першої світової війни тутешні ліси вирубали, а згодом цю територію перейменували на Шевченківський гай, а нижню частину — на парк “Знесіння”.
Цетнерівка, заснована графом Ігнатієм Цетнером, була відома своїми ботанічними садами та оранжереями. Цетнер, любитель ботаніки, створив тут унікальний парк з місцевими та екзотичними рослинами. Зараз на цьому місці розташований ботанічний сад Львівського університету, який відкриває свої двері для відвідувачів під час спеціальних заходів.
Мазурівка, район біля Личаківського цвинтаря, була заселена польськими колоністами з Мазовша. Вони займалися видобутком піску та торгівлею птахами, а також відомі своїми різдвяними шопками та музиками на ручній гармоніці.
На Ялівці, вище Личаківської рогачки, відбувалися важливі історичні події, включно з українсько-польськими боями у 1918 році. Територія також була місцем табору для інтернованих українців у 1919-1920 роках. Пасіки, найдавніша частина Личакова, колись були віддані під бджільництво, хоча зараз від цього ремесла залишилося мало слідів. На південній околиці Пасік знаходиться хутір Пирогівка, який зберігає сільський дух, але з часом може змінитися через урбанізацію.
Личаків вражав глибокою релігійністю своїх мешканців, що було явно видно на прикладі фундацій парафіяльного костелу святого Антонія та старовинного костелу Паулінів. У 1788 році за указом цісаря Йосифа II останній було переосвячено на церкву Петра і Павла для української громади, що викликало невдоволення серед польського населення.
Однак ця побожність не виключала віри в магію і чари. Личаків’яни вважали, що можна жити в злагоді з Богом, але й дияволу слід віддати своє. Численні забобони були спричинені містичним оточенням: з одного боку — голі схили Кайзервальду, відомого як місце для самогубців, з іншого — піщані горби, де колись стояв так званий “диявольський млин”, і, звичайно, Личаківський цвинтар, який сам по собі налаштовував на “трансцендентний” лад.
Особливу популярність у Львові здобув “диявольський млин”, побудований на початку XIX століття на місці, де нині розташована кінцева зупинка трамвая №2. Власник вітряка сподівався скористатися сильними вітрами на Личаківській горі, але вітряк працював недовго через постійні поломки крил через зустрічні вітри. Врешті-решт, підприємець збанкрутував, залишивши споруду занепадати. З часом люди почали розповідати легенди, що це місце обрав диявол, тому і вітряк не працював.
Місцеві намагалися уникати цього місця, особливо вночі, коли вітер свистів крізь розбиті вікна та двері, створюючи моторошні звуки, що додавали страху. Цей страх використовували кишенькові злодії та хулігани, які знаходили в руїнах укриття від переслідування. На початку XX століття від млина не залишилося нічого, зникли й пов’язані з ним легенди, а замість шуму вітряка тепер чути було дзвін трамвая та веселий гомін відпочивальників, які любили прогулянки в Личаківському парку в сонячні дні.
Личаківський цвинтар, заснований у 1786 році, є найстарішим чинним кладовищем Львова. Він займає площу понад 42 гектари і є місцем вічного спочинку для близько 300 тисяч осіб. Це не просто місце поховання, а також відкритий музей з вражаючими гробницями та пам’ятниками, де відзначені видатні особистості Львова. Тут працювали талановиті скульптори, які створили справжні шедеври. Серед похованих — українці, поляки, німці, вірмени, а також американці, французи та інші національності. Деякі надгробки старіші за саме кладовище, оскільки їх перенесли з давніших міських некрополів.
В кінці XVIII століття європейські міста почали відмовлятися від поховань у центрі та біля церков. Львів також підтримав цю тенденцію, виділивши землі за межами центру для нових кладовищ, серед яких були Городоцьке, Стрийське, Жовківське та Личаківське. Останнє було облаштоване на території колишніх німецьких колоністів Лютців у 1786 році. Для його планування запросили садівника Карла Бауера, який не тільки упорядковував цвинтар, але й сам був похований тут.
Цвинтар поділений на 86 полів, де розміщені різноманітні типи поховань: від одиночних могил до родинних склепів, каплиць та великих меморіальних комплексів. Серед них виділяються Меморіал воїнів Української Галицької Армії, Меморіал Героїв, загиблих у російсько-українській війні, могили повстанців, Польський військовий цвинтар з 1918-1920 років та Поля Почесних поховань.
Уздовж головної алеї Личаківського цвинтаря розташовані каплиці знатних родин, яких на цвинтарі налічується понад двадцять. Також тут широко практикувалося створення родинних гробівців. Однак більшість поховань на цьому цвинтарі — це індивідуальні могили. Тут знайшли свій останній притул видатні особистості: письменник Іван Франко, співачка Соломія Крушельницька, поетеса Марія Конопніцька, математик Стефан Банах, композитор Володимир Івасюк, художник Іван Труш, священник і письменник Маркіян Шашкевич, гімнаст Віктор Чукарін, композитор Мирослав Скорик, науковець Іван Вакарчук та багато інших. Наразі цвинтар закритий і функціонує лише виключно як музей та меморіал. Поховання тут майже не проводяться і доступні лише як виключення. В Україні багато історичних цвинтарів, але далеко не всі вони в гарному стані. Наприклад, можете почитати про сумну долю Хімічного цвинтаря в Одесі.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
