Три роки повномасштабної війни з Росією залишили глибокий слід у житті України. За словами міського голови Львова Андрія Садового, близько 50 тисяч мешканців Львівської громади нині перебувають на фронті, захищаючи країну. У тилу ж Львів активно розбудовує систему підтримки для тих, хто повертається з війни, та їхніх сімей. Ветеранська політика тут не просто слова – це конкретні дії, спрямовані на те, щоб захисники відчували турботу міста. Про те, які послуги доступні ветеранам, як їм допомагають адаптуватися до мирного життя і які труднощі можуть чекати попереду, сьогодні разом і поговоримо.
У Львові вже працюють три Центри надання послуг учасникам бойових дій, і кожен із них – це місце, де ветерани та їхні рідні можуть знайти підтримку. Основний набір послуг однаковий для всіх центрів: інформаційна допомога, юридична консультація та психологічна підтримка. Cпеціалісти пояснюють, які пільги чи виплати доступні, допомагають розібратися з документами, а також підтримують тих, кому важко впоратися з емоційним тягарем війни. Доречі, вперше про ветеранів у Львові почали думати більше століття тому, можете почитати про це тут.
Але кожен центр має свою “фішку”. Наприклад, на вулиці Чупринки, 85 зосередилися на допомозі сім’ям зниклих безвісти та полонених. Це люди, які живуть у постійному очікуванні, і важливо, щоб хтось для них був опорою. А от центр на Виговського, 32 працює як своєрідний “офіс працевлаштування” для ветеранів, допомагаючи їм знайти роботу після повернення додому. Незабаром ще один центр запрацює на Липинського, поруч із ЦНАПом Шевченківського району. “Наша мета – щоб у кожному районі міста був свій центр із базовими послугами та унікальною спеціалізацією”, – додає керівник.
Особливість цих осередків – у підході “рівний – рівному”. Тут працюють або самі ветерани, або їхні близькі. “У нас немає місця для маніпуляцій. Якщо хтось прийде і скаже: Я воював, тож мені все можна’, – йому відповість такий же ветеран, який теж бачив війну”, – зазначає представник центру. Він переконаний, що таке середовище допомагає уникнути спекуляцій на темі героїзму, які, на жаль, ще довго будуть частиною нашого життя.
Фахівці центрів не раз їздили а кордон – до США, Канади, Хорватії – щоб перейняти досвід роботи з ветеранами. Американські та канадські ветерани дивляться на нас із повагою. Для них наш бойовий досвід – це щось унікальне. Але головне – вони діляться не лише успіхами, а й помилками. Наприклад, у Хорватії після війни ветеранам платили великі пенсії, щоб “відкупитися” від їхніх проблем. Результат виявився сумним: без роботи люди втрачали сенс життя. Це урок для нас. Ветерану потрібна не просто виплата, а можливість працювати, бути корисним. Класична теорія бізнесу: не треба давати рибу, треба давати можливість її спіймати. Також, зустрівши ветерана з протезом, не треба відводити очі. Просто подякуйте йому за службу, як це роблять в США, наприклад.
Коли війна закінчиться, перед суспільством постануть нові виклики. Один із них – психологічна допомога. У центрах уже залучають психологів із досвідом роботи з ветеранами ще з часів АТО, але попит зростатиме. Будуть питання не лише про війну, а й про сімейні конфлікти, майно чи роботу. І до кожного ветерана треба підходити з повагою і розумінням його особистих потреб
Інша проблема – фінансова. На фронті захисники заробляють значно більше, ніж у цивільному житті. Людина, яка отримувала 100 тисяч на бойових, буде болюче сприймати те, що треба повертатися до зарплати в 20 тисяч. Але з правильною підтримкою вона може стати навіть ефективнішою, ніж до війни, або засвоїти нові навички чи фах.
Працевлаштування – ще один виклик. У центрі на Виговського є безліч вакансій, але не всі ветерани готові одразу братися за роботу. “Після війни потрібен час. Комусь вистачить місяця, комусь – року. Особливо якщо є поранення чи невидимі травми”, – пояснює керівник одного з центрів. Він пропонує державі зробити психологічне обстеження обов’язковим для демобілізованих, щоб уникнути трагедій – від сімейного насильства до суїцидів.
Адаптація до цивільного життя – це завжди про баланс. “Якщо вдома тебе чекали, якщо сім’я стала твоєю опорою – ти відновлюєшся швидше”, – каже Жолоб. Він радить ветеранам не боятися, коли “командування” вдома бере на себе дружина, яка пережила не менше за чоловіка.
Щодо роботи, то поспішність тут може зашкодити. “Якщо ветерана одразу кинути в офіс чи на завод, він може не витримати. Але коли він готовий, робота стає порятунком”, – ділиться Жолоб власним досвідом. Для нього самого праця завжди була способом пережити складні часи.
Час від часу у Львові спалахують скандали, пов’язані з ветеранами. Нещодавно мешканці однієї багатоповерхівки протестували проти “неестетичного” пандуса для ветерана з інвалідністю. Подібні ситуації треба вирішувати разом. Ветеранська спільнота має пояснити, чому ці люди заслужили комфорт. Він додає, що місто працює над доступністю – від пандусів до ширших дверей у магазинах і кафе. До того ж, подібна інфраструктура знадобиться і просто людям з обмеженими можливостями, які навіть не мали стосунку до армії.
Інша проблема – шахраї у військовій формі. Якщо бачите людину в пікселі, яка просить гроші, скеруйте її до відповідного центру, і якщо це просто розгублений військовий якому треба допомога – він її отримає. Але найчастіше, нажаль, це просто звичайні шахраї, які намагаються капіталізувати вдячність до військових у такий підлий спосіб.
Львів справді робить багато для ветеранів. Тут є пільги, програми підтримки, а центри стали прикладом для інших міст. До Львова приїжджають делегації з регіонів, де все тримається на волонтерах. У нас же це системна робота. За прикладом Львова кожен міський голова в Україні має передбачити кошти на ветеранські осередки, адже після війни захисники стануть значною частиною суспільства. Дещо почали робити в Дніпропетровській області, однак це тільки початок.
Львів стає містом, де ветерани можуть знайти підтримку – від консультацій до роботи й душевного спокою. Але головне – щоб ми всі навчилися цінувати тих, хто віддав за нас так багато. Бо війна закінчиться, а вдячність має залишитися назавжди.