У вісімнадцять років Софія Яблонська вже керувала кінотеатром у Тернополі. У двадцять, вона відправилась до Парижа вивчати кінематограф, а згодом її шлях пролягав через Марокко, Китай, В’єтнам, Балі, Австралію, Нову Зеландію, Таїті, Сан-Франциско, Нью-Йорк… Вона стала першою українкою, яка здійснила навколосвітню подорож, залишивши по собі культурну спадщину, яку ми ще тільки починаємо відкривати.
Софія народилася 1907 року в селі Германів на Галичині, у сім’ї греко-католицького священика Івана Яблонського. Її дитинство пройшло під знаком навчання та самостійності. В умовах Першої світової війни сім’я переїхала до Таганрога, але згодом повернулася до Галичини. Софія завжди прагнула знань, відвідуючи учительську семінарію, курси крою і шитва, вивчаючи книговодство та навіть вступивши до драматичної школи. У 18 років, разом з братом Ярославом, вони почали працювати в кінотеатрах у Тернополі. “Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла всього навчитися, все знати,” – згадувала її подруга Марта Калитовська.
1925 року Софія Яблонська налагодила у Тернополі роботу двох кінотеатрів та керувала їх діяльністю. Зароблені кошти вона витратила на переїзд та навчання у Парижі. Двадцятирічну українку привела у Францію мрія про акторство, яка змогла стати реальністю: Софія отримала невелику роль в одному з фільмів компанії Pathé-Natan. Крім того, вона працювала манекенницею та моделлю. Далекий край подарував Яблонській не лише кар’єрне зростання, а й знайомство з видатними українцями: письменником та мандрівником Степаном Левинським та письменником та громадським діячем Володимиром Винниченком.
У Парижі Софія Яблонська також познайомилася з художником Крістіаном Кальяром, з яким не соромилася жити у цивільному шлюбі. Надихнувшись його розповідями про Африку, жінка сама вирушає до Марокко.
Заробивши гроші у Франції, Софія почала відкривати для себе незвідані світи Африки та Азії. Свою першу подорож до Марокко вона задокументувала у романі «Чар Марока», який 1932 року видало львівське Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Книга отримала позитивні відгуки як від критиків, і від читачів. Галичани із захопленням дивилися очима Софії на далекий край, а Михайло Рудницький у своїй рецензії на твір відзначав барвистий стиль, життєрадісний тон та талант автора. Унікальні фотографії теж додавали привабливості книзі. Доречі, у Львові в той час діяло власне фотографічне товариство.
Повернувшись до Парижа, вона привезла сотні фотографій та рукопис для книги. У своїй книзі Софія описувала свій досвід без імперської зверхності, з глибоким розумінням місцевої культури. В одному з епізодів вона згадує про свого французького знайомого, який поводився з арабами як з невільниками, що викликало в неї сором. Вона також описувала свою зустріч з місцевим каїдом, який спершу сприйняв її за чоловіка через її вміння грати в шахи. Софія з гумором зазначала, що якщо не повернеться до вечора, її можна шукати у гаремі як восьму дружину каїда.
У «Чарі Марока» Софія розповіла, як, незважаючи на застереження французьких друзів, поїхала до Сахари та мало не потрапила в полон до місцевих жителів, ледь змігши втекти від місцевих варварів. Під час цієї подорожі Софія також побувала в Сахарі серед берберів, де її гостинність місцевих жителів вразила. Майстерністю пера Яблонська вдало передала колорит та звичаї Марокко, дух Африки. Повернувшись до Парижа, Софія відправила свій рукопис Михайлу Рудницькому, який високо оцінив її стиль та спостережливість.
Згодом вона працювала на компанію Societe Indochine Films et Cinema, що фінансувала її навколосвітню подорож. Натхнена своєю першою подорожжю, Софія вирушила у другу — навколосвітню. Вона відвідала Єгипет, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, В’єтнам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію, Канаду та США. Свої поїздки вона фінансувала зйомками документальних стрічок, працюючи з кінематографічними товариствами Фільмтак і Індокитай. Доречі, приблизно в тих же краях перебував і інший відомий українець, Борис Лісаневич. Більше про нього можна дізнатись тут.
Пізніше вона згадувала, що ніхто з кінематографістів не вірив, що жінка може зняти хоч щось цікаве. Її багато разів попереджали, що місцеве населення негативно ставиться до світлошкірих людей та відеокамер, які, на їхню думку, відбирають частину душі.
Умови зйомок справді були складними: люди відмовлялися ставати перед камерою навіть за великі гонорари, а в Китаї Софію кілька разів закидали камінням. Однак вона не здавалася та винаходила різні способи зняти матеріал. Сталося так, що в подорожі до Китаю Софія знайшла і своє кохання. Вона зустріла там французького посла Жаном Уденом, з яким прожила до 1946 року, народивши трьох синів.
Вона також неодноразово поверталася на батьківщину, де ділилася своїми враженнями на зустрічах з читачами. У 1936 та 1939 роках вийшли її книги “З країни рижу та опію” та “Далекі обрії”, які були не просто репортажами, а глибокими психологічними спостереженнями. А на Галичині Софія востаннє побувала у 1935 році. Але навіть назавжди залишивши батьківщину, вона просила надсилати їй записи народних пісень та музики до гопака, козачку та коломи, вишитий одяг та візерунки для вишивок. Вона завжди мала при собі «Кобзаря» Шевченка, гуцульську ляльку та дерев’яну різьблену мищину.
Після повернення до Франції у 1946 році, Софія стикнулася з особистими трагедіями: втратила матір, сестру та чоловіка. Потім, за гіркою іронією долі, її старший син загинув на війні в Алжирі. Вона переїхала на острів Нуармутьє, де почала нове життя, будуючи будинки та працюючи декораторкою букетів. Її дім завжди був відкритий для дітей, як своїх, так і сусідських. Мало того, вона почала будувати на острові і інші вілли, які потім здавала приїжджим.
Софія Яблонська трагічно загинула 4 лютого 1971 року в автокатастрофі біля Парижа, коли везла до видавництва новий рукопис «Дві міри – дві ваги». Її життя було яскравим прикладом того, як можна поєднати жагу до знань, подорожей та любов до людей, залишивши по собі незабутній слід у культурі України та світі. Вона стала однією з найяскравіших українських письменниць того часу.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
