Пані Ірина – одна з найвідоміших письменниць Галичини. Так вже сталось, що доля її була майже все життя доволі трагічною. ЮНЕСКО зарахувало її ім’я до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття. Але талант письменниці був використаний лише у жорсткій залежності від так званого соцреалізму та мав показувати небувале щастя від приєднання заходу України до СРСР.
Ірина Вільде — псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон (Полотнюк за чоловіком, Макогон за батьком). Вона народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях у родині письменника Дмитра Макогона, який походив з давнього шляхетського роду, що відзначився в Хотинській війні 1621 року. У Чернівцях вона здобула початкову освіту. Через конфлікти батька з румунською владою в 1923 році родина нелегально перейшла польсько-румунський кордон і оселилася в Станиславові (тепер Івано-Франківськ). Тут Ірина завершила середню освіту, познайомилася з майбутнім чоловіком Євгеном Володимиром Полотнюком та працювала у приватній українській гімназії.
З 1928 року Вільде навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, де була однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі контакти. На четвертому курсі вона змушена була перервати навчання: за одними джерелами через матеріальні труднощі, за іншими — через підозру в причетності до Української військової організації (УВО).
У 1933 році, коли її однокурсники завершили університетські студії, Ірина Вільде почала працювати вчителькою, а потім розпочала свою журналістську діяльність, переїхавши до Коломиї. Там вона працювала у часопису “Жіноча доля”, який був наполовину актуально-суспільним, наполовину літературним виданням. Письменниця і журналістка жила і працювала в Коломиї до 1939 року, але дистанційно була активною в львівському літературному просторі, де виходили її книжки.
За збірку новел “Химерне серце” та повість “Метелики на шпильках”, що вийшли у 1935 році, Ірина Вільде стала лауреаткою другої нагороди премії Товариства письменників і журналістів імені І. Франка — найпрестижнішої літературної відзнаки в українській Галичині.
1939 рік став трагічним для Ірини Вільде. Її чоловіка Євгена польська влада звинуватила в участі в ОУН і кинула до концтабору Береза Картузька. З початком Другої світової війни він вийшов на волю, але ненадовго. У 1943 році, за доносом місцевих поляків, його знову заарештували, цього разу нацисти звинуватили його у співпраці з ОУН.
Щоб врятувати себе і новонародженого сина Максима, Ірина змушена була тікати. Захопивши лише рукописи, друкарську машинку та декілька дитячих речей, вона переховувалася у знайомих, поки не отримала підроблений документ на дівоче прізвище. Лише потім їй вдалося виїхати до Ходорова, де жили її батьки та старший син Ярема.
На жаль, доля Євгена Полотнюка склалася трагічно. Його розстріляли у Ворохті, і Ірина так ніколи й не дізналася, де його поховали. Лише через 50 років, коли матері вже не було в живих, сину Яремі вдалося знайти могилу батька.
У 1944 році Ірина з синами переїхала до Львова. Завдяки допомозі Михайла Рудницького їм вдалося отримати житло. У повоєнні роки Вільде працювала спецкореспондентом у газеті “Правда України”, а у 1947 році була обрана депутаткою до Верховної Ради Української РСР.
Незважаючи на всі тяжкі випробування, Ірина не полишала свого творчого покликання. У 1950 році вона видала збірку оповідань “Зелена брама”, яка стала значною подією в українській літературі.
Життя Ірини Вільде знову круто змінилося. Її, разом з Михайлом Рудницьким, звинуватили у націоналізмі та остракізували у Спілці письменників. З іншого боку, вона знайшла щастя у особистому житті, вийшовши заміж за Івана Дроб’язка, інженера Львівського ремонтного заводу та полковника КДБ.
“Після танцю, – писала вона подрузі, – чи забувся, чи що? – він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І – все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець“.
Ходили чутки, що Дроб’язка спеціально підіслали до Ірини. Проте, вони побралися і навіть вінчалися у церкві. Десять років прожили вони разом. Подружнє життя закінчилося банальною драмою. Ірина застала чоловіка в обіймах іншої у власній спальні. Далі – класика жанру: сварка, биття посуду, троща меблів, сльози і прокльони. Більше Дроб’язко їй на очі не траплявся.
“Шлюбна обручка – пересторога, але не охорона від зради“, – напише зраджена дружина.
Життя продовжується. Зосередившись на роботі, Ірина Вільде отримала Шевченківську премію за роман “Сестри Річинські”. Але цій нагороді передувала кропітка праця над адаптацією твору до радянських реалій. Київські цензори опинилися в скрутному становищі: художні якості роману вражали, але пропонувати читачеві такий “ідеологічно неправильний” твір було майже диверсією. Письменницю змусили переписати роман. Спотворений і перекручений текст нарешті задовольнив вимоги замовників. За її твором поставили виставу, на кожен показ якої Ірина приходила. І писала, писала, писала…
Сини виросли. Молодший, Максим, з дитинства захоплювався хімією. Мати навіть дозволила йому влаштувати лабораторію, де хлопець проводив досліди. Мешканці дому, які жили поверхами вище, вдихали хімічні пари, боячись злетіти на повітря від його експериментів. Закінчивши університет, Максим одружився, у нього народилася донька. Але під час одного з обшуків у нього знайшли зброю, за що він отримав тюремний строк. Цього удару Ірина не витримала.
На жаль, на схилі літ Ірина Вільде зіткнулася з серйозними проблемами зі здоров’ям. У неї погіршився психічний стан, а також розвинувся розсіяний склероз. Хвороба прогресувала, і письменниця іноді з’являлася на вулицях розкуйовдженою, неохайною, з панчохами, що волочилися по землі. Прохожі, шкодуючи нещасну жінку, приводили її додому.
30 жовтня 1982 року серце Ірини Вільде перестало битися. Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Незважаючи на трагічні обставини кінця життя, творча спадщина Ірини Вільде неоціненна. Її твори перекладені багатьма мовами світу, включаючи німецьку, угорську, чеську, польську, російську та румунську.
Вагомий внесок письменниці у розвиток української літератури не залишився непоміченим. У 2006 році парламент України ухвалив рішення про відзначення на державному рівні 100-річчя з дня народження Ірини Вільде. А вже у 2007 році Львівська організація Національної спілки письменників України та народний депутат Петро Писарчук заснували Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде, яка щорічно присуджується за кращі твори української прози та поезії.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
