Українці, які опинилися в засланні через політичні переслідування, репресії чи боротьбу за свободу, намагалися зберігати національну ідентичність навіть у найважчих умовах. Святкування Різдва в таборах, на спецпоселеннях та в засланні стало не лише спробою зберегти зв’язок із рідними традиціями, а й формою духовного спротиву.
Українці, депортовані до Сибіру чи інших регіонів Радянського Союзу, часто стикалися з суворими умовами життя і праці. Попри це, Різдво було для них моментом єднання. Святкування зазвичай відбувалося потайки, адже відкриті релігійні обряди могли спричинити покарання. Засуджені збиралися в бараках після відбою, коли зменшувався контроль охорони і вже можна було не очікувати так званого «шмону», тобто перевірок. Готували імпровізовану святкову трапезу, яка, хоч і була скромною, мала велике символічне значення. Бо хотілось здобути для себе хоч трохи відчуття дому, традицій до яких звикли у рідних краях.
Головною подією Різдва для українців завжди була Свята вечеря, яка символізувала єдність родини, добробут і Божу благодать. На засланні ця традиція набула особливого значення. Навіть із найскромніших можливостей люди намагалися відтворити 12 страв, що мали бути присутніми на столі.
Основу святкового меню часто складали найпростіші продукти: варена картопля, хліб, солона риба чи крупа. Замість узвару пили теплу воду з медом, якщо він був, або трав’яний настій. Якщо вдавалося знайти мак чи конопляне насіння, з них готували щось на кшталт куті. Навіть мінімальні зусилля щодо створення святкового столу додавали віру у краще майбутнє.
Незважаючи на обмеженість ресурсів, в’язні прагнули відтворити 12 традиційних страв, що мали втілювати багатство та різноманіття української кухні. Святкові колядки, які співали пошепки, об’єднували людей та додавали їм відчуття підтримки й надії. Бо моральний стан в таборах та на засланні зазвичай був, м’яко кажучи, дуже далеким від ідеалу. Особливо важливо це було для вчорашніх повстанців.
Колядки та молитви відігравали ключову роль у святкуванні. Навіть у в’язниці вони залишалися потужним інструментом збереження національного духу. Наприклад, згадуються історії про те, як українці співали релігійні пісні, використовуючи локальні варіанти текстів, які збереглися з їхніх сіл. Ці колядки іноді навіть створювали в засланні, надаючи їм нового значення.
Окремі колядки були натхненні реаліями заслання. Наприклад, віршовані рядки могли містити звернення до Бога з проханням про захист і повернення додому. Такі пісні символізували не лише релігійний зміст, а й національну ідентичність, підкреслюючи прагнення до свободи та єднання з Україною.
Зазвичай співали пошепки або дуже тихо, щоб не викликати підозр у охорони чи місцевої адміністрації. У цих піснях оживали образи Вифлеємської зірки, пастухів, що несуть свої дари до новонародженого Христа, а також мотиви рідного краю.
Особливістю таких колядок було те, що вони могли змінюватися залежно від обставин. Наприклад, у текстах згадувалися непрості умови життя, а замість традиційних фраз додавали слова про прагнення волі й відродження України. Таким чином, колядки ставали не лише релігійними піснями, а й духовними гімнами, які піднімали моральний дух громади.
Навіть у найскладніших умовах українці намагалися зберегти символіку свята. У багатьох випадках дідух – традиційний символ Різдва, що уособлював родинний добробут і зв’язок із предками, – замінювали простими снопами соломи або гілочками, принесеними з лісу. Такий імпровізований дідух ставав центром святкового вечора, навколо якого збиралися всі присутні.
Різдвяні традиції, такі як святкова вечеря, колядки, прикрашання оселі, на засланні отримували нове звучання. Попри заборони, ув’язнені організовували спільні вечері, на яких розділяли не лише їжу, але й спогади про рідний дім. Ці моменти були надзвичайно важливими для збереження людяності та віри.
Для багатьох ув’язнених і депортованих святкування Різдва було не лише даниною традиції, але й виявом глибокої віри, яка допомагала вижити. Молитви, які лунали цього дня, мали особливий сенс – вони були сповнені проханнями про захист, прощення та повернення додому. Попри переслідування Церкви, багато хто зберігав ікони, хрестики чи молитовники, які передавалися від рідних перед депортацією.
Святкування Різдва у таборах часто сприймалося і як виклик радянській системі, що намагалася викорінити релігію. Усмішки ув’язнених на фотографіях того часу свідчать про їхню внутрішню силу. Навіть у найважчих умовах люди знаходили способи чинити опір та зберігати свою духовність. Це був тихий, але значущий протест проти репресивного режиму, який намагався зламати національну культуру. Люди відчували, що зберігаючи свої традиції, вони не дозволяють режиму повністю їх зламати. Спільні святкування допомагали укріпити взаємну підтримку, а також створювали унікальний простір, де зберігався дух свободи.
Українське Різдво в засланні стало прикладом того, як національні традиції допомагали людям вижити, залишатися собою та передавати ці цінності наступним поколінням. У цьому святі збереглися віра, надія і любов, які підтримували репресованих навіть у найтяжчі моменти їхнього життя.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
