Потреба пересічної радянської людини в товарах, які не випускала потужна, але малоефективна промисловість, дала старт розвитку підпільного торговельного прошарку — фарцовщиків, які довгі роки процвітали, задовольняючи цей попит.
Львів’яни зі змішаними почуттями згадують ті часи, коли за імпортну річ доводилося викладати чималі гроші. Новий одяг чи аксесуар радував лише кілька місяців, а носився роками. Сьогоднішня молодь цього навряд чи зрозуміє, адже нині радість від покупок значно зміліла, і подібні емоції викликають хіба що придбання меблів чи автомобіля. Ті, хто займався нелегальною торгівлею, звались «фарцовщиками», а якісні товари виробництва західних країн називались «фірмою».
Джинси, спідниці та інші речі від Levi Strauss, Lee, Wrangler, Montana, а також куртки, светри, сорочки, взуття, білизна і навіть жуйки проникали до СРСР різними шляхами. Їх привозили іноземці, моряки, студенти з-за кордону чи ті, хто мав змогу перетинати державні кордони. У Львові головними постачальниками були переважно туристи з Польщі. Вони приїздили як із власними торговельними цілями, так і транзитом на шляху до Туреччини.
Польські підприємці привозили до Львова свій і європейський товар, а повертаючись з Туреччини, везли турецьку продукцію. Часто вони розпродавали не лише товари, а й деталі власних автомобілів, як-от акумулятори чи колеса. Найдешевше їхні речі можна було придбати на вокзалах або поблизу прикордонних трас.
Максимальний прибуток приносив продаж товарів кінцевим покупцям, але це було ризикованою справою для новачків. Багато хто потрапляв під удар. Тому більша частина торгівлі здійснювалася через організовані групи, де кожен мав чітко визначену роль. Ризики зводилися до мінімуму завдяки «домовленостям» із небезпечними факторами.
Львів, розташований на західних рубежах імперії, завжди був магнітом для авантюристів і шахраїв усіх мастей. Сюди з’їжджалися ділки як із близького, так і з далекого зарубіжжя. Особливу популярність мали «постачальники» з Югославії, Сибіру та Африки. Слов’яни привозили якісну музику та джинси, сибіряки — гроші, ікру і червону рибу, а африканці здебільшого працювали як посередники. Проте далеко не всі товари продавалися прямо з рук у руки. Багато цінного осідало на полицях комісійних магазинів.
Львівські комісійки того часу — це справжній феномен. На їхніх вітринах можна було побачити японські годинники й магнітофони, дорогі ручки на кшталт «Паркер» і «Монблан», вишукані парфуми, телевізори та чеський кришталь. Магазин на площі Ринок, що нині вже не працює, був справжнім центром паломництва для охочих помилуватися або придбати ці скарби. Однак те, що потрапляло на полиці, було лише частиною великого тіньового бізнесу. Джинси, придбані у Львові, відправлялися партіями до Сургута й Караганди, відеомагнітофони та касети — на південь, а еротичні фільми викликали справжній фурор серед багатіїв з Узбекистану.
Особливий статус мав антикваріат, який зазвичай переправляли до Москви. Проте навіть на тлі всіх цих оборудок окреме місце займали джинсові афери. У ті часи епоха «чоловіка в чорному» — у куртці, штанах, з барсеткою та пакетом «Boss» — ще не настала. Люди цінували яскравість і різноманіття в одязі, що робило джинсовий бізнес іще прибутковішим і популярнішим.
Якщо люди були готові платити великі гроші за модний одяг, значить, вони отримували від цього певне задоволення. Одягатися в дорогі та якісні речі було не лише приємно, а й престижно. Молодь почувалася впевненіше, красивіше і навіть розумнішою за інших. Дівчата частіше звертали увагу на таких стильних хлопців, що додавало їм популярності серед однолітків.
Проте ціна цієї популярності лягала на плечі батьків, які нерідко віддавали місячну зарплату, а то й більше, щоб їхні діти могли “не відставати від інших”. Однак навіть за наявності грошей знайти бажаний одяг було непросто. Наприклад, джинси не лише важко було купити, але й підібрати свій розмір. Брали те, що було: довгі — підшивали, маленькі — намагалися розтягнути, а на лейби часто не звертали особливої уваги.
Дефіцит не дозволяв вибирати, тож носили те, що вдалося дістати. У Львові існували “секретні” або “конспіративні” квартири, де продавали, як тоді казали, “шмотки”. Доступ до таких місць мали лише перевірені покупці. Крім того, у багатьох були знайомі, які могли “дістати” і принести додому бажаний одяг.
Але головним центром модної торгівлі у Львові кінця 1970-х була барахолка. Щонеділі на болотах у Рясному вирувала справжня оаза капіталізму посеред країни “розвиненого соціалізму”. Туди з’їжджалися тисячі людей, аби купити все, що душа забажає, побачити рідкісні товари, а головне — знайти модний одяг, зокрема джинси. Серед пропозицій траплялися й підробки, які недосвідченим покупцям продавали як справжній брендовий товар.
На барахолці також реалізовували продукцію місцевих “цеховиків” і винахідливих майстрів, які шили вдома модний одяг. Серед популярних речей були, наприклад, плісировані спідниці, які відповідали тогочасним трендам. Формально влада засуджувала існування барахолки, міліція регулярно проводила рейди, полюючи на спекулянтів, а газета “Львовская правда” час від часу піднімала питання: “Чи потрібна нам барахолка?”. Але через її величезну популярність повністю ліквідувати це явище було практично неможливо.
Згодом барахолку змінила “скупка”, що з’явилася в центрі Львова за театром ім. М. Заньковецької. Однак новий формат не зміг повторити атмосферу і значення барахолки для містян, ставши лише тінню її колишньої слави.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
