Ще з часів Середньовіччя, коли Львів став важливим осередком торгівлі й культури на перехресті Сходу й Заходу, тут цінували знання й мистецтво письма. Але справжня історія Львова як книжкової столиці почалася в XVI столітті, коли до міста прийшла друкарська справа. Саме тоді з’явилися перші видавництва, які заклали підґрунтя для майбутньої слави, а ярмарки стали місцем, де книги знаходили своїх читачів.
Першим, хто приніс друкарство до Львова, був Іван Федоров — легендарний першодрукар, який прибув до міста в 1572 році. Після роботи в Москві Федоров змушений був тікати через гоніння й оселився в Заблудові (нині Польща), а згодом у Львові, на запрошення місцевих міщан і духовенства. У 1573 році він заснував друкарню в монастирі святого Онуфрія, де і працював деякий час.
Друкарня Федорова розміщувалася в скромному приміщенні, але її обладнання — верстат, шрифти, папір — було передовим для того часу. Федоров працював у Львові до 1579 року, коли через борги й конфлікти з місцевими купцями змушений був покинути місто, але його починання не згасло. Після від’їзду Федорова друкарську справу підхопили інші майстри. У кінці XVI — на початку XVII століття у Львові діяло кілька друкарень, зокрема Ставропігійського братства — православної організації, яка боролася за збереження української культури.
У 1591 році братство отримало від патріарха Єремії II грамоту на самостійність і відкрило власну типографію. Їхні видання — “Тріодь пісна” (1604), “Часослов” (1614) — були переважно релігійними, але мали високу якість і розходилися тиражами до кількох сотень примірників. Папір для друку привозили з Польщі чи Німеччини, а шрифти відливали місцеві майстри, що свідчить про високий рівень ремесла.
Ярмарки того часу стали першими книжковими ринками Львова. Щороку на площі Ринок чи біля соборів збиралися купці з усієї Європи, привозячи рукописи, інкунабули й перші друковані книги. Львів’яни охоче купували ці видання — від богослужбових текстів до трактатів із медицини чи філософії. Так зародилася традиція, яка згодом зробила місто осередком книжкової культури. У XVII столітті друкарень побільшало, але їхня діяльність часто переривалася через війни, пожежі чи економічні труднощі, що гальмували розвиток.
XVIII століття стало для Львова часом випробувань і водночас поступового відродження книжкової справи. Після занепаду Речі Посполитої й переходу міста під владу Австрійської імперії в 1772 році культурне життя змінилося. Австрійська адміністрація принесла нові правила, але й нові можливості: друкарська справа отримала поштовх до розвитку, а ярмарки почали набувати рис справжніх книжкових фестивалів.
У 1783 році Йозеф Піллер відкрив друкарню, яка стала однією з перших комерційних у місті. Його видання — від альманахів до правничих текстів — мали попит серед нової австрійської еліти та місцевих інтелігентів. Папір закуповували в Сілезії чи Моравії, а шрифти замовляли у Відні, що свідчить про інтеграцію Львова в європейську друкарську мережу.
У XIX столітті Львів остаточно закріпив за собою статус книжкової столиці Галичини, де слово стало зброєю в боротьбі за ідентичність. XIX століття принесло справжній розквіт. Після реформ Марії Терезії та Йосифа II освіта стала доступнішою, а з нею зріс попит на книги. У 1817 році у Львові заснували Оссолінський інститут (нині Наукова бібліотека ім. В. Стефаника), який став осередком видавничої справи. Тут друкували наукові праці, літературні журнали й перші українські видання світського змісту. У 1830-х роках з’явилися “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, — які видали альманах “Русалка Дністровая” (1837) у Будапешті, але саме у Львові він набув популярності й став символом українського відродження.
Польська культура також процвітала. У 1820-х роках почався випуск газети “Gazeta Lwowska” — однієї з найстаріших у Східній Європі, а в 1860-х роках з’явилися видавництва, як-от “Друкарня Народова”, що спеціалізувалися на польській літературі. Водночас українські видавці боролися за своє місце. У 1864 році заснували товариство “Просвіта”, яке з 1870-х почало друкувати книги українською — від підручників до творів Тараса Шевченка. Їхні тиражі досягали кількох тисяч, а якість друку не поступалася європейським зразкам.
Ярмарки у XIX столітті стали справжніми книжковими святами. Найвідоміший — Контрактовий ярмарок, який проводився щороку восени на площі Ринок і прилеглих вулицях. Сюди з’їжджалися купці з Польщі, Німеччини, Австрії, привозячи книги латиною, німецькою, польською й українською. Львів’яни скуповували все — від дешевих брошур до розкішних фоліантів. У 1880-х роках ярмарок почав включати окремі “книжкові ряди”, де продавали видання місцевих друкарень, а інколи влаштовували читання поезії чи лекції. Це був час, коли книга стала не лише предметом розкоші, а й частиною повсякденного життя.
До кінця XIX століття у Львові діяло понад 20 друкарень, а місто стало осередком трьох культур — української, польської й єврейської. Єврейські видавництва, як-от друкарня Мадфесів, почали друкувати книги на їдиші та івриті, додаючи ще одну грань до строкатої мозаїки. Львів дедалі впевненіше заявляв про себе як книжкову столицю, але попереду його чекали нові виклики XX століття.
XX століття принесло Львову як величезні потрясіння, так і нові можливості для розвитку його книжкової культури. Перша світова війна (1914-1918) стала першим серйозним випробуванням. У 1914 році, коли російські війська окупували Львів, багато друкарень припинили роботу: папір став дефіцитом, а обладнання реквізували для військових потреб.
Ставропігійська друкарня, наприклад, була змушена зупинитися, а її запаси книг частково знищили. І хоча на той час вона була лише формальною наслідницею колишньої братської, все одно це була важлива втрата. Проте навіть у ці роки деякі видавці працювали підпільно. Українські активісти друкували листівки й брошури для Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка проголосила незалежність у 1918 році. Після поразки ЗУНР і приєднання Львова до Польщі в 1919 році видавнича справа почала повільно оговтуватися.
Міжвоєнний період — 1920-30-ті роки — став золотим віком для львівських видавництв. Польська влада сприяла розвитку культури, і місто розквітло як осередок польської, української та єврейської літератури. Польскі видавництва активно почали випуск польських газет та літератури.
Українські видавництва також набирали обертів. Товариство “Просвіта” у 1920-х роках відкрило власну друкарню на вулиці Бляхарській (нині І. Федорова), де друкували газету “Діло”, підручники й літературні альманахи. У 1922 році з’явилося видавництво “Червона Калина”, яке спеціалізувалося на мемуарах і книгах про визвольну боротьбу — наприклад, “Гуцульський курінь” “Наполеон та Україна”. У 1930-х роках “Видавнича спілка” почала друкувати твори молодих авторів — Богдана-Ігоря Антонича, Уласа Самчука, тиражі яких сягали 2-3 тисяч. Якість друку покращилася завдяки новим машинам із Німеччини, а папір закуповували у Польщі чи Чехословаччині.
Єврейська громада також внесла свій вклад. У 1920-х роках друкарня родини Мадфесів на вулиці Бернштейна (нині Шолом-Алейхема) випускала газети на їдиші, як-от “Lwower Togblat”, і книги — від релігійних текстів до творів Шолом-Алейхема. У 1930-х з’явилися видання на івриті, зокрема навчальні посібники для шкіл. Ці книги мали попит не лише у Львові, а й у Кракові, Варшаві та Відні, що підкреслювало міжнародний статус міста.
Ярмарки в міжвоєнний період стали регулярними й багатшими. Контрактовий ярмарок, який проводився щороку в жовтні, перетворився на справжній книжковий фестиваль. У 1920-х роках його перенесли на територію Стрийського парку, де спеціально будували павільйони для видавців. У 1932 році ярмарок відвідало понад 30 тисяч людей, а серед експонатів були книги з Польщі, Чехословаччини, Франції та навіть США. Львівські друкарні представляли свої новинки — від дитячих казок до наукових монографій, а видавці влаштовували публічні читання й автограф-сесії.
Друга світова війна (1939-1945) знову обірвала цей розквіт. Радянська окупація 1939 року призвела до націоналізації друкарень: “Просвіта” і “Червона Калина” припинили існування, а їхнє обладнання передали державним видавництвам. Під час німецької окупації (1941-1944) багато книгозбірень і архівів знищили, а друкарні працювали на пропаганду.
Друга світова війна залишила Львів у руїнах — як фізичних, так і культурних. Після захоплення міста совітами в липні 1944 року й остаточного закріплення за Радянським Союзом книжкова справа опинилася під пильним наглядом нової влади. Видавництва, які століттями формували ідентичність міста, або зникли, або трансформувалися під ідеологічні вимоги.
У перші повоєнні роки радянська влада націоналізувала всі приватні друкарні. Ставропігійська друкарня, “Просвіта”, “Червона Калина” припинили існування як незалежні осередки, а їхні активи передали державним підприємствам. У 1945 році у Львові заснували книжково-журнальне видавництво, яке стало початком відновлення друкарської справи в місті. Цей орган і почав випускати книги українською та російською мовами. Першими виданнями були пропагандистські брошури й твори Леніна, але вже в 1947 році з’явилися переклади класики — Шевченка, Франка, Лесі Українки. Тиражі сягали 10-15 тисяч примірників, що свідчило про масовість, але цензура обрізала крила творчій свободі.
У 1950-х роках видавнича справа у Львові набрала обертів. У 1951 році “Книжково-журнальне видавництво” реорганізували у видавництво “Каменяр”, яке стало символом радянської епохи в місті. Воно спеціалізувалося на літературі для дітей, підручниках і творах місцевих авторів, які писали у відповідному та потрібному руслі. У 1964 році до Львова перенесли частину діяльності київського видавництва “Вища школа”, яке друкувало навчальні посібники для університетів. Папір постачали з Жидачева (Львівська область), а друкарські машини — із Східної Німеччини, що забезпечувало якість на рівні союзних стандартів.
Ярмарки в радянський час зникли як явище — їх замінили державні “книжкові базари”, що проводилися під контролем партії. Там продавали агітаційні видання, класику й дешеві брошури за 20-50 копійок. Львів’яни приходили цілими сім’ями, але вибір був обмеженим, а атмосфера — далекою від ярмаркової свободи минулого. Проте підпільно книги заборонених авторів — Антонича, Винниченка — передавали з рук у руки, зберігаючи дух опору.
Після здобуття Україною незалежності в 1991 році книжкова справа у Львові пережила справжнє відродження. У 1994 році з’явився “Форум видавців” — перший пострадянський книжковий ярмарок, який організувала громадська активістка Олександра Коваль. Він відбувся в Палаці мистецтв на вулиці Коперника й зібрав 50 видавництв із усієї України. Перший тираж — скромні 10 тисяч відвідувачів, але вже за кілька років “Форум” став головною книжковою подією країни. У 1994 році до нього долучилися закордонні учасники — з Польщі, Німеччини, Росії, а в 2006 році UNESCO визнало Львів “Містом літератури”, підкресливши його статус.
Сучасні львівські видавництва розквітли на хвилі незалежності. “Видавництво Старого Лева”, засноване в 2001 році Мар’яною Савкою, стало лідером у дитячій літературі — його книги, як-от “36 і 6 котів” Галини Вдовиченко, здобули міжнародне визнання. “Апріорі” (з 2002 року) спеціалізується на перекладах і сучасній прозі, а “Літопис” ( з 1996-го) — на різномантіній літературі для інтелектуалів. Також слід назвати видавництво “Піраміда”, що видає книжки як іноземних, так і українських авторів, а заразом є і лауреатом нагород в цій сфері. Усі вони активно беруть участь у “Форумі видавців”, який із 2010-х проводиться на кількох локаціях — у Палаці мистецтв, на проспекті Свободи та біля палацу Потоцькиї
Сьогоднішній “Форум видавців” (з 2019 року — BookForum) — це не просто ярмарок, а культурний феномен. У 2023 році він зібрав понад 30 тисяч відвідувачів, 150 видавництв і 500 подій — від презентацій до дискусій. Львів’яни й гості міста купують книги, слухають авторів, беруть автографи, а вуличні читання й дитячі майстер-класи додають святу теплоти. Книжкова традиція Львова живе й розвивається, поєднуючи минуле з майбутнім.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
