Літо 1913 року у Львові не обіцяло нічого доброго. Замість сонячних днів і прогулянок на свіжому повітрі львів’яни тижнями сиділи по домівках, вдивляючись у сіре небо крізь запітнілі вікна. Дощі, що лили майже місяць, здавалися нескінченними, і коли нарешті з’явилася надія на перепочинок, Галичину сколихнула нова біда.
З усіх усюд – від ближніх сіл до далеких країв – почали надходити тривожні вісті: катастрофічні зливи, “обервані хмари” й повені руйнували все на своєму шляху. Дороги підмивало, мости зносило, урожай з полів змивало потоками, а людські господарства зазнавали мільйонних збитків.
На жаль, не обійшлося й без жертв. Якщо Краків із околицями відбувся легким переляком, то решта Галичини, а з нею й Львів, відчули на собі всю міць стихії. У місті Лева той липневий день запам’ятався як справжній апокаліпсис – із півметром води на вулицях і відчуттям, що світ ось-ось закінчиться.
Усе почалося в четвер, 24 липня 1913 року. Після двох днів задушливої спеки, що виснажувала львів’ян, близько другої години пополудні небо затягнуло густими чорними хмарами. За пів години на місто обрушилася злива такої сили, що здавалося, ніби хтось наверху перекинув велетенське відро. Пориви вітру гнули дерева, грім гримів без упину, а блискавки розтинали темряву, яка зненацька оповила Львів.
Мешканці, налякані раптовим катаклізмом, не знали, що й думати: чи то біблійний потоп повернувся, чи то кінець світу настав раніше, ніж пророкували. Вода текла ріками, затоплюючи середмістя й передмістя, а вулиці Городоцька, Глибока, Японська та Коперника за лічені хвилини перетворилися на суцільне море. Хтось із львів’ян пожартував, що місто стало другою Венецією, але реальність була куди менш романтичною.
Трамваї, гордість міського транспорту, зупинилися намертво – вода залила колії й унеможливила рух. Водно-канальна служба захлиналася від аварійних викликів: з усіх дільниць вимагали насоси, але їх катастрофічно не вистачало. На Городоцькій рівень води сягав пів метра, а посеред вулиці зірвало каналізаційну покришку – звідти бив фонтан заввишки півтора метра, викидаючи в повітря потоплених котів, псів та іншу дрібну живність.
У пивницях і напівпідвальних помешканнях люди опинилися в пастці: вода ринула так швидко, що двері й вікна стали недосяжними. Поліція, трамвайники, сусіди й випадкові перехожі кинулися на порятунок – зривали ґрати, витягали наляканих мешканців, рятували бодай щось із майна. Найстрашнішу картину можна було побачити на вулиці Глибокій (яка іронія) та її околицях: там вода залила не лише підвали, а й партерові поверхи, змушуючи людей виносити пожитки просто на дорогу.
Стихія не обмежилася водою. Грім наробив чимало лиха, знищивши електричні лінії по всьому місту. На щастя, пожеж вдалося уникнути, але блискавка вдарила в жінку на вулиці Підзалізничній (нині Підковоподібній), залишивши її травмованою. У трамваї, що їхав вулицею Коперника біля жандармерії, грім спалив усі проводи – пасажири, серед яких були діти й жінки, пережили справжній шок, дехто навіть знепритомнів. У міській електрівні вода затопила пивниці, знищивши запаси трамвайних квитків, а на Японській обвалилася кам’яниця, яку саме будували. Вулиці Вулецька, Лєнартовича й Казимирівська перетворилися на бурхливі потоки, а біля перетину Стрийської, Обозової, Яблоновських і Пелчинської утворилося ціле озеро з намулом, що сягав рівня хідників.
Через п’ять годин дощ нарешті вщух, але опівночі повернувся з новою силою. Лише над ранок 25 липня, коли небо трохи прояснилося, львів’яни змогли вийти на вулиці й оцінити масштаби катастрофи. Центральними вулицями ще можна було плавати човнами, подвір’я були завалені мокрим майном, яке намагалися врятувати з підвалів, а міські парки виглядали жалюгідно – вода змила доріжки й рослинність, а вітер поламав десятки дерев. Мешканці Глибокої згадували, як виносили меблі й одяг на вулицю, сподіваючись хоч щось зберегти, а на Городоцькій і Янівській склепи й крамниці стояли розорені стихією.
Львів був не єдиним, хто постраждав того липневого тижня. У Перемишлі річка Сан піднялася більш ніж на 4 метри, затопивши середмістя. У Ярославі вода сягнула 3 метрів, а в Саноку повінь зруйнувала вагонну фабрику, залишивши робітників без засобів до існування. По всій Галичині – від маленьких сіл до більших містечок – надходили повідомлення про знищений урожай, затоплені будинки й зруйновані мости. Східна Угорщина також потерпала від подібного лиха, а газети писали про колосальні збитки, які порахувати було складно навіть через тижні після потопу. У самому Львові дощі тривали до 25 липня, поступово слабшаючи, але залишивши по собі відчуття безпорадності перед природою.
Місцева українська преса того часу не стримувала емоцій. У випуску від 18 липня (хоча основні події розгорнулися 24-го) газети повідомляли: «Злива з громами тривала пів години, а наслідки були страшні. Всі низько розташовані вулиці були залиті водою. Трамвайна комунікація устала».
Описували, як на Городоцькій вода викидала потоплених тварин, як мешканці сутерен виривали ґрати з вікон, рятуючись від потоків, та сумні пригоди мешканців вулиці Глибокої. Чорно-білі світлини, які збереглися до наших днів, додають цій історії ще більшої драматичності: босоногі львів’яни бредуть затопленими вулицями, тримаючи в руках мокрі клунки, а вода стоїть по коліна, затоплюючи тротуари й пороги будинків.
Та попри весь хаос і руйнування, потоп 1913 року показав і людяність львів’ян. У той день ніхто не залишився осторонь: сусіди допомагали сусідам, перехожі кидалися визволяти людей із затоплених підвалів, а поліція й трамвайники працювали пліч-о-пліч із городянами. Це був не просто дощ – це була подія, що увійшла в історію Львова як найграндіозніший потоп, коли півметра води зупинили життя міста, але не зламали його духу. Сьогодні, гортаючи старі світлини й читаючи газетні рядки, ми можемо лише уявити, як це було – стояти посеред бурхливої річки на Городоцькій і вірити, що завтра сонце все-таки вигляне з-за хмар.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
