Кожен, хто хоч раз бував у Львові – чи то місцевий житель, чи турист – неодмінно ступав на бруківку вулиці Городоцької. Ця магістраль, що простяглася на понад 8 кілометрів, є найдовшою у місті Лева. Вона – не просто дорога, а справжній торговий і транспортний нерв, який б’ється століттями.
Тут сходяться шляхи до головного залізничного вокзалу, приміського вокзалу й автовокзалу, десятки перехресть ведуть до всіх куточків міста, а сама Городоцька тягнеться за його межі – до кордону з Польщею. Її історія – це літопис перевтілень, де старовинні назви й кам’яниці переплітаються з гомоном ринків і диханням сучасності.
У давнину Городоцька не була єдиною вулицею – вона складалася з трьох окремих частин, кожна з яких мала свою назву й призначення. Ще в XV столітті її називали Широкою, згодом – Краківською дорогою, адже вона вела на захід, до Польщі. Наприкінці XVIII століття з’явилася назва “Городоцька” – від містечка Городок, куди спрямовувався цей перший мурований тракт у Львові. Тоді ж одна з її частин – від Краківської площі до костелу Святої Анни – стала відомою як вулиця Святої Анни. Із 1578 року вона згадується в документах, а в 1871-му, за доби міського самоврядування, отримала назву Казимирівської – на честь польського короля Казимира III Великого, який долучив Галичину до Польщі.
Казимирівська стала своєрідною межею: з одного боку – багаті квартали центру, з іншого – бідніші робітничі райони Шпитальної, Котлярської та Сонячної. Тут гуділи фабрики – мило варили, панчохи ткали, спирт очищали. У дворах навіть прокладали “будинкові залізниці” – вузькі колії для вагонеток, які тягали коні чи люди, щоб возити сировину й товари. У XIX столітті на парному боці вулиці височіли монастир Бригідок, перероблений австрійцями під в’язницю (нині – слідчий ізолятор), і поліційні касарні, які згодом стали частиною юридичного інституту.
Городоцька набула нового значення в 1861 році, коли відкрилася залізниця “Львів – Перемишль”. Чернівецький вокзал (нині приміський) виріс прямо на її осі, а головний вокзал, збудований у 1904-му, закріпив за вулицею статус транспортного осередку. У 1879 році тут запрягли коней до першого трамвая, а в 1909-му прогудів електричний – один із перших у місті. Торгівля кипіла: заїжджі двори на Наливайка й Фурманській гуділи від приїжджих, а на початку XX століття з’явилися величні торгові доми – “Магнус” на розі зі Шпитальною, фабрика парасольок із пасажем і розкішний готель “Асторія”. Плани модернізації перервала Перша світова, але Городоцька вже стала торговим серцем Львова.
Третя частина – Богданівка, названа за фільварком львівських вірмен XVI століття, простягалася від сучасної вулиці Чекаліна до меж міста. У 1933-му її приєднали до Городоцької, а в 1964-му всі три відтинки – Казимирівська, Городоцька й Богданівка – злилися в одну вулицю під назвою “1 Травня”. У 1990-му їй повернули історичну назву – Городоцька.
Городоцька – це не лише транспорт і торгівля, а й архітектурний літопис міста. Однією з її окрас став костел Святої Єлизавети, зведений на початку XX століття. На невеликій площі біля вокзалу, де колись стояли соляні склади, у 1903 році заклали перший камінь храму – на честь імператриці Єлизавети, дружини Франца Йосифа I, яку зарубав анархіст. Завершили будівництво в 1912-му, і неоготична споруда з двома шпилями стала візитівкою району. Поруч, на старій Казимирівській, височить костел Святої Анни – скромніший, але не менш значущий [hfv, збудований ще в XVII столітті.Ghb
Городоцька не раз опинялася в епіцентрі історичних бур. Під час Першої світової війни, у червні 1915 року, вулицею крокували австрійські війська, яких львів’яни вітали оваціями після повернення міста під контроль Австро-Угорщини. Поштівки того часу зберегли ці моменти: юрби людей, прапори й солдати в уніформі на тлі ще не до кінця забудованих кварталів. Але війна залишила й шрами – модернізація Казимирівської, яку планували перед 1914 роком, так і не відбулася повною мірою, а багато заїжджих дворів і крамниць занепали.
Друга світова принесла нові випробування. У 1941-му, під час німецької окупації, Казимирівську ненадовго перейменували на Казимирштассе, а Городоцька стала свідком трагічних подій – депортацій, боїв і руйнувань. Костел Святої Єлизавети зазнав ушкоджень від обстрілів, але вистояв, ставши символом незламності. Після війни, у 1944-му, радянська влада дала вулиці ім’я Чапаєва, намагаючись стерти її польсько-австрійське минуле. Втім, ця назва не надто прижилася, бо де Чапаєв, а де Львів. Згодом у 1964-му, коли три частини об’єднали в одну, вона стала “1 Травня” – типова радянська назва, що мала стерти історичну пам’ять. Але в 1990-му, з поверненням Україні незалежності, вулиця знову стала Городоцькою – такою, якою її знали століттями. Ці метаморфози – не просто зміна табличок, а відображення боротьби за ідентичність міста.
Городоцька завжди була вулицею людей. У XIX столітті її заповнювали купці, які везли товари з Польщі й далі на схід, а заїжджі двори гуділи від голосів селян, ремісників і мандрівників. Біля костелу Святої Анни юрмилися прочани, а на фабриках у дворах гуділи верстати – тут працював робітничий клас, який дедалі гучніше заявляв про свої права. Казимирівська, як демаркаційна лінія, бачила контраст: багаті пани в центрі й бідняки на околицях.
У радянські часи Городоцька стала осередком “фарцовщиків” – тих, хто мав дефіцитний крам із Польщі та інших закордонних країн. Біля вокзалу торгували всім – від цигарок до джинсів, а базари гуділи голосами продавців і покупців. Сьогодні тутешні мешканці – це і мандрівники, що поспішають на потяги, і пенсіонери з кошиками, і туристи з картами в руках. Городоцька – це їхня вулиця, де кожен знаходить щось своє.
Що чекає на Городоцьку в майбутньому? Сьогодні вона стоїть на порозі змін. Міська влада час від часу говорить про реконструкцію – ширші тротуари, нові трамвайні колії, впорядкування ринків. Та чи вдасться зберегти її унікальний дух – питання відкрите. Городоцька вже пережила століття трансформацій, і, здається, готова до нових. Але одне лишається незмінним – вона й далі буде торговим пульсом Львова, де гамір вокзалів, дзвін трамваїв і гудіння базарів зливаються в єдину мелодію життя.
Сьогодні Городоцька – це суміш старовини й сьогодення. Біля головного вокзалу досі кипить торгівля: стихійні ринки, кіоски й магазини пропонують усе – від свіжих булок до китайських дрібничок. Приміський вокзал гудить від автобусів, що везуть людей до Городка, Самбора чи навіть Польщі. Трамваї – уже не кінні, а сучасні – гудуть бруківкою, нагадуючи про 150-річну історію міського транспорту.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
