Серед численних архітектурних перлин, що обрамлюють площу Ринок, особливе місце займає палац Корнякта – велична кам’яниця під номером 6. Її гордо називають одним зі скарбів площі і не дарма: цей будинок, зведений ще у 1580 році, вражає своєю красою, історією та унікальністю. Шестивіконний фасад, вишукане “італійське подвір’я” та королівські зали – усе це робить палац Корнякта справжньою окрасою міста Лева.
Як і чому з’явилась кам’яниця, хто у ній жив та чому цю будівлю називають королівським палацом – сьогодні ми про все це вам розкажемо.
Історія палацу бере свій початок наприкінці XVI століття, коли до Львова прибув грек за походженням, багатий купець Костянтин Корнякт. Народжений на острові Крит, він уже встиг прославитись в Молдавії як боярин і керівник митної служби, а згодом досяг посту особистого секретаря тодішнього польського короля Сигізмунда ІІ Августа.
У 1569 році Корнякт переїхав до Львова, а вже через два роки, у 1571-му, придбав першу ділянку на площі Ринок – Мельхіоргазівську кам’яницю. Згодом до неї додалася ще одна – Тарловська, обидві з яких були готичними спорудами XV століття. Саме на їхніх фундаментах купець вирішив звести щось більш величне.
У 1576 році за височайшим дозволом нового короля Стефана Баторія розпочалося будівництво. Корнякту надали привілей звести кам’яницю з шістьма вікнами на фасаді – для тих часів це було щось надзвичайне, адже більшість будинків на площі Ринок мали лише по три вікна. Проект довірили двом італійським майстрам, які тоді працювали у Львові, – Петру Барбону та Павлу Римлянину. Будівництво завершили 27 квітня 1580 року, і кам’яниця одразу стала однією з найгарніших у місті. Її прозвали на честь власника – палац Корнякта. Щоправда, з часом з’явилася ще одна назва – “королівська кам’яниця”, але про це розповімо трохи згодом.
Костянтин Корнякт був не просто купцем, а справжнім меценатом для Львова. Він не просто торгував вином, яке подавали з глибоких пивниць його будинку за допомогою спеціального підйомника, і підтримував львівську руську громаду. Саме за його сприяння у 1586 році Львівське Успенське братство отримало право ставропігії, а неподалік піднялася знаменита вежа Корнякта – дзвіниця Успенської церкви. Проте сам купець недовго насолоджувався своїм творінням: у 1603 році він помер, залишивши палац у спадок своїм нащадкам.
Нащадки Корнякта, на жаль, не успадкували його підприємницької жилки. Родина швидко розорилася, тож уже в 1623 році кам’яницю довелося продати кармелітським ченцям. Але й монахи недовго тішилися новопридбаним розкішним палацом і не змогли належним чином ним користуватись, тож у 1640 році його купив польський магнат Якуб Собєський разом із дружиною Теофілією. Коли Якуб помер у 1647 році, будинок перейшов до їхнього сина – Яна Собєського, який згодом став королем Польщі Яном ІІІ. Відтоді кам’яницю у Львові почали називати “королівською” – і не дарма, адже вона стала справжньою резиденцією монарха в місті.
У 1678 році, коли Ян ІІІ Собєський уже міцно утвердився на троні, фасад палацу прикрасили новими деталями: з’явився аттик із постатями короля та шести лицарів, а також білокам’яний портал із масками й гірляндами. Ці зміни підкреслили статус будівлі саме як королівської оселі. Кажуть, саме тут, у так званій коронній залі, у 1686 році Ян ІІІ ратифікував “Вічний мир” із Московією – угоду, яка розділила українські землі між Річчю Посполитою та Московською державою. Хоча, як зазначає хроніст Діонісій Зубрицький, сам документ насправді був підписаний трошки раніше в Москві, а у Львові відбувалася лише присяга короля на документі у присутності послів з Московії.
Після смерті Яна ІІІ у 1696 році палац успадкував його син, але у 1709 році родина Собєських знов перепродала будинок коронному гетьману Станіславу Жевуському. Так розпочалася нова глава в історії кам’яниці, сповнена реставрацій і перебудов.
Коли у 1709 році палац Корнякта дістався Станіславу Жевуському, кам’яниця ніби отримала нове дихання. Жевуські господарювали тут майже сто років, і за цей час будинок добряче змінився. У 1793-му Юзеф Жевуський, один із нащадків гетьмана, вирішив, що пора щось оновити. Для цього запросили архітектора Фридерика Баумана – і той виконав забаганки власника: фасад прикрасили рустом, додали балкон, а сходи переробили в модному стилі ампір. Тоді ж з’явилося характерне витончене куте поруччя, за яке й досі можна потриматись на сходах. З одного боку, кам’яниця стала виглядати шляхетніше, але, відомо, дещо з її первісного шарму часів Корнякта загубилося.
У 1804-му Жевуські продали палац графу Олександру Ходкевичу, а вже за дванадцять років його викупила княгиня Гелена Понінська. Її родина теж залишила свій слід. У 1817–1822 роках той самий Бауман узявся за нову перебудову – уже в дусі класицизму. На другому поверсі, у так званих “королівських залах”, з’явилася розкішна ліпнина на стелях, а підлогу встелили художнім паркетом із дорогого дерева. Тронний зал, який раніше був круглим, перепланували в прямокутний, а частину галерей на подвір’ї замінили новоствореним флігелем. Палац став виглядати по-новому, хоча ренесансна душа будинку все ще проглядала.
Наприкінці XIX століття кам’яницею заволодів князь Калікст Понінський – він, до речі, жив на третьому поверсі. А от його син задумав передати будинок місту, щоб зробити музей. Щоправда, ця мрія здійснилася вже після його смерті. У 1908-му львівська влада викупила палац, і 12 вересня, у день 225-ї річниці перемоги Яна ІІІ Собєського під Віднем, тут відкрили Національний музей його імені. У залах розклали скарби: зброю, монети, картини – усе, що символізувало тодішню величну славу Польщі та її легендарного короля.
На початку XX століття палац Корнякта вчергове капітально відреставрували. У 1910–1912 роках його звільнили від усіляких пізніших прибудов, що псували вигляд, і повернули той шарм, який він мав спочатку. Усе тоді ж облаштували для музею: провели електрику, каналізацію, опалення, але так, щоб не зачепити історичну структуру будівлі. Тоді ж поставили нові решітки на вікна першого поверху – автентичні, у стилі XVII століття, – і замінили вхідну браму, відтворивши її за старими зразками.
Але справжньою перлиною палацу завжди було “італійське подвір’я” – той самий дворик із ренесансною аркадою, що тягнеться на три яруси. До XX століття його частково позакривали якимись флігелями XIX століття, але в 1926–1929 роках архітектори Людомил Дюркович і Вітольд Дайчак узялися за справу й повернули аркаді її первозданну красу. Кожен ярус тримається на колонах іншого стилю: приземлені тосканські внизу, строгі доричні посередині й витончені іонічні нагорі. Цей дворик – наче шматочок Венеції чи Флоренції у Львові. Сьогодні це місце обожнюють і місцеві, і гості міста. Тут знімають фільми, грають концерти студенти консерваторії, а іноді навіть влаштовують театральні вистави просто неба.
У травні 1940 року палац став частиною Львівського історичного музею, який працює тут і досі. А у 1991–1993 роках під наглядом архітекторки Ганни Новаківської відреставрували інтер’єри королівських залів, повернувши їм блиск XVII–XVIII століть.
Палац Корнякта – це не просто будинок, а справжній архітектурний шедевр. Його триповерхова будівля, мурована з каменю й потинькована, видовжена вглиб ділянки, що типово для палацового типу. Головний фасад на площі Ринок вирізняється шістьма вікнами на кожному поверсі – як ми вже казали, це особливість серед тутешніх кам’яниць. Завершує його аттик із каріатидами, атлантами та скульптурами короля й лицарів, а над порталом красуються різьблені гірлянди й маскарони. Вікна прикрашені трикутними сандриками та голівками ангелів, що додає фасаду легкості й вишуканості.
Тильна сторона, що виходить на вулицю Івана Федорова, скромніша, але не менш цікава. Тут зберігся білокам’яний портал із датою завершення будівництва – “27 Ар 1580” – і підписом архітектора Петра Барбона. У підвалах досі можна побачити залишки готичних споруд XV століття, зокрема стрілчасту залу – єдиний приклад готичної цивільної архітектури у Львові.
Та справжньою окрасою палацу є його інтер’єри. “Королівські зали” і сьогодні вражають око відвідувача своїми стелями з ліпниною, камінами виконаними з мармуру, вишуканим художнім паркетом і різьбленими порталами-проходами. Збереглися навіть дерев’яні балковані стелі кінця XVI століття – мовчазні свідки епохи Корнякта. А “італійське подвір’я” з його ажурними аркадами переносить відвідувачів у часи італійського Ренесансу, коли архітектура була мистецтвом.
Є й дрібніші, але не менш цікаві деталі. Наприклад, маскарони над порталом головного фасаду – кам’яні обличчя з виразними рисами. Дехто вважає, що це портрети реальних людей – можливо, самого Корнякта чи його родини. А скульптури дельфінів на аттику, що сплітаються хвостами, – це типовий ренесансний мотив, який символізує гармонію й процвітання. Такі дрібниці роблять палац Корнякта справжньою скарбницею для тих, хто любить роздивлятися й досліджувати.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
