Серед численних архітектурних перлин, що обрамлюють площу Ринок, особливе місце займає палац Корнякта – велична кам’яниця під номером 6. Її гордо називають одним зі скарбів площі і не дарма: цей будинок, зведений ще у 1580 році, вражає своєю красою, історією та унікальністю. Шестивіконний фасад, вишукане “італійське подвір’я” та королівські зали – усе це робить палац Корнякта справжньою окрасою міста Лева.
Як і чому з’явилась кам’яниця, хто у ній жив та чому цю будівлю називають королівським палацом – сьогодні ми про все це вам розкажемо.
Історія палацу бере свій початок наприкінці XVI століття, коли до Львова прибув грек за походженням, багатий купець Костянтин Корнякт. Народжений на острові Крит, він уже встиг проявити себе в Молдавії як боярин і керівник митної служби, а згодом став особистим секретарем польського короля Сигізмунда ІІ Августа. У 1569 році Корнякт оселився у Львові, а вже через два роки, у 1571-му, придбав першу ділянку на площі Ринок – Мельхіоргазівську кам’яницю. Згодом до неї додалася ще одна – Тарловська, обидві з яких були готичними спорудами XV століття. Саме на їхніх фундаментах купець вирішив звести щось величніше.
Будівництво розпочалося у 1576 році за спеціальним декретом короля Стефана Баторія, який дозволив Корнякту звести кам’яницю з шістьма вікнами на фасаді – нечувана розкіш для того часу, адже більшість будинків на площі Ринок мали лише три вікна. Проект доручили відомим італійським архітекторам, які працювали у Львові, – Петру Барбону та Павлу Римлянину. Завершили будівництво 27 квітня 1580 року, і відтоді кам’яниця стала однією з найвишуканіших споруд міста. Її назвали на честь власника – палацом Корнякта, хоча згодом до цієї назви додалася ще одна – “королівська кам’яниця”.
Костянтин Корнякт був не просто купцем, а справжнім меценатом. Він торгував вином, яке подавали з глибоких пивниць його будинку за допомогою спеціального підйомника, і підтримував львівську руську громаду. Саме за його сприяння у 1586 році Львівське Успенське братство отримало право ставропігії, а неподалік звелася знаменита вежа Корнякта – дзвіниця Успенської церкви. Проте сам купець недовго насолоджувався своїм творінням: у 1603 році він помер, залишивши палац своїм нащадкам.
Нащадки Корнякта, на жаль, не успадкували його підприємницької жилки. Родина швидко збанкрутувала, і вже у 1623 році кам’яницю продали ченцям-кармелітам. Монахи володіли будинком недовго: у 1640 році його придбав польський магнат Якуб Собєський разом із дружиною Теофілією. Після смерті Якуба у 1647 році палац перейшов до його сина – Яна Собєського, майбутнього короля Польщі Яна ІІІ. Саме з цього часу кам’яницю почали називати “королівською”, адже вона стала резиденцією монарха.
У 1678 році, коли Ян ІІІ Собєський уже міцно утвердився на троні, фасад палацу прикрасили новими деталями: з’явився аттик із постатями короля та шести лицарів, а також білокам’яний портал із масками й гірляндами. Ці зміни підкреслили статус будівлі як королівської оселі. Кажуть, саме тут, у так званій коронній залі, у 1686 році Ян ІІІ ратифікував “Вічний мир” із Московією – угоду, яка розділила українські землі між Річчю Посполитою та Московською державою. Хоча, як зазначає хроніст Діонісій Зубрицький, сам документ був підписаний раніше в Москві, а у Львові відбулася лише присяга короля у присутності московських послів.
Після смерті Яна ІІІ у 1696 році палац успадкував його син, але у 1709 році родина Собєських продала будинок коронному гетьману Станіславу Жевуському. Так розпочалася нова глава в історії кам’яниці, сповнена реставрацій і перебудов.
Після того, як у 1709 році палац Корнякта перейшов до рук Станіслава Жевуського, кам’яниця отримала нового дихання. Родина Жевуських володіла будинком майже століття, і за цей час тут відбулися значні зміни. У 1793 році Юзеф Жевуський, один із нащадків гетьмана, розпорядився провести часткову реставрацію. Під керівництвом архітектора Фридерика Баумана фасад кам’яниці рустували, додали балкон, а сходову клітку перебудували в стилі ампір. Тоді ж з’явилося витончене куте залізне поруччя, яке й досі прикрашає сходи. Ці зміни додали будівлі нотку елегантності, хоча й дещо відійшли від первозданного ренесансного вигляду.
У 1804 році Жевуські продали палац графу Олександру Ходкевичу, а вже у 1816 році новою власницею стала княгиня Гелена Понінська. Її родина залишила по собі не менш помітний слід у житті будинку: у 1817–1822 роках за проектом того ж Баумана провели ще одну реконструкцію. Стелі другого поверху, відомого як “королівські зали”, прикрасили вишуканою ліпниною, а художній паркет із цінних порід дерева додав інтер’єрам розкоші. Тронний зал, який колись був круглим, перепланували у прямокутний, а частину галерей на подвір’ї замінили флігелем. У цей період палац набув рис класицизму, хоча ренесансна основа нікуди не зникла.
Наприкінці XIX століття кам’яницею володів князь Калікст Понінський, який жив на третьому поверсі. Саме його син задумав передати будинок місту для створення музею – ідею, яка зрештою втілилася після смерті князя. У 1908 році палац викупила львівська влада, і 12 вересня того ж року, у 225-ту річницю перемоги Яна ІІІ Собєського над турками під Віднем, тут відкрили Національний музей імені короля Яна ІІІ. У залах розмістили колекції зброї, нумізматики, живопису – усе, що нагадувало про славетне минуле Польщі та її легендарного монарха.
На початку XX століття палац Корнякта зазнав капітальної реставрації. У 1910–1912 роках будівлю очистили від пізніших нашарувань, повернувши їй первісний вигляд. Електрифікація, каналізація, опалення – усе це пристосували до потреб музею, але з повагою до історичної спадщини. Тоді ж встановили нові решітки на вікна першого поверху, стилізовані під XVII століття, і замінили вхідну браму за зразком оригінальної.
Особливу увагу привернуло “італійське подвір’я” – внутрішній дворик із триярусною ренесансною аркадою-лоджією. До початку XX століття аркада була частково забудована флігелями XIX століття, але у 1926–1929 роках архітектори Людомил Дюркович і Вітольд Дайчак повернули їй автентичний вигляд. Три яруси арок спираються на колони різних ордерів: тосканського на першому поверсі, доричного на другому й іонічного на третьому. Цей куточок, що нагадує венеційські чи флорентійські палаццо, став одним із найулюбленіших місць львів’ян і туристів. Тут знімають кіно, проводять концерти Львівської консерваторії та театральні вистави.
У травні 1940 року палац став частиною Львівського історичного музею, який працює тут і досі. А у 1991–1993 роках під наглядом архітекторки Ганни Новаківської відреставрували інтер’єри королівських залів, повернувши їм блиск XVII–XVIII століть.
Палац Корнякта – це не просто будинок, а справжній архітектурний шедевр. Його триповерхова будівля, мурована з каменю й потинькована, видовжена вглиб ділянки, що типово для палацового типу. Головний фасад на площі Ринок вирізняється шістьма вікнами на кожному поверсі – рідкісна особливість для тутешніх кам’яниць. Завершує його аттик із каріатидами, атлантами та скульптурами короля й лицарів, а над порталом красуються різьблені гірлянди й маскарони. Вікна прикрашені трикутними сандриками та голівками ангелів, що додає фасаду легкості й вишуканості.
Тильна сторона, що виходить на вулицю Івана Федорова, скромніша, але не менш цікава. Тут зберігся білокам’яний портал із датою завершення будівництва – “27 Ар 1580” – і підписом архітектора Петра Барбона. У підвалах досі можна знайти залишки готичних споруд XV століття, зокрема стрілчасту залу – єдиний приклад готичної цивільної архітектури у Львові.
Та справжньою окрасою палацу є його інтер’єри. Королівські зали вражають ліпними стелями, мармуровими камінами, художнім паркетом і різьбленими порталами. Збереглися навіть дерев’яні балковані стелі кінця XVI століття – мовчазні свідки епохи Корнякта. А “італійське подвір’я” з його ажурними аркадами переносить відвідувачів у часи італійського Ренесансу, коли архітектура була мистецтвом.
Є й дрібніші, але не менш цікаві деталі. Наприклад, маскарони над порталом головного фасаду – кам’яні обличчя з виразними рисами. Дехто вважає, що це портрети реальних людей – можливо, самого Корнякта чи його родини. А скульптури дельфінів на аттику, що сплітаються хвостами, – це типовий ренесансний мотив, який символізує гармонію й процвітання. Такі дрібниці роблять палац Корнякта справжньою скарбницею для тих, хто любить роздивлятися й досліджувати.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
