15 вересня 1772 року Львів ступив у нову главу своєї історії. Колись могутній форпост Речі Посполитої, місто стало адміністративним серцем “Королівства Галичини і Лодомерії” – найбільшої провінції імперії Габсбургів, що охоплювала чверть її території й населення. Із новою владою прийшла й нова назва на німецький манер – Лемберг.
За півтора століття австрійського правління (1772–1918) Львів перетворився з архаїчного середньовічного поселення на сучасний європейський осередок. Населення зросло вдесятеро – із 20 тисяч до 200 тисяч, а вигляд міста змінився назавжди. Як імперія сформувала Львів? Це історія про розібрані мури, заховані ріки й розкіш, що досі живе в камені й бруківці.
Австрійці взялися за Львів із розмахом. Першим ділом знесли оборонні мури, що століттями оберігали місто, але вже не відповідали новій епосі. Камінь розібрали й продали міщанам на будматеріали – так середньовічні укріплення розтеклися по нових домівках. Кладовища, що тулилися в центрі, “переселили” на околиці, звільнивши місце для розбудови.
Монастирське майно секуляризували, а на другому березі Полтви – річки, що ділила місто – виросли готелі, банки й чиншові будинки для заможних орендарів. Саму Полтву сховали під землю, проклавши над нею центральний проспект із бульваром, який увінчала велична Опера. Каналізація, бруківка, крамниці, кав’ярні – усе це принесла імперія, що прагнула зробити Лемберг зразком європейської провінції.
На початку XIX століття Львів увібрав моду на ампір – стиль Наполеона, що прославляв велич через монументальність і римські мотиви. У місті він проявився скромніше, ніж у Парижі чи Відні: імперських амбіцій бракувало, тож залишилися лише декоративні відлуння – сфінкси з жіночими обличчями на фасаді будинку на Січових Стрільців чи шоломи з обладунками на ротонді в парку Франка. Ця ротонда, до речі, – спадок розважального комплексу Йоганна Гехта, збудованого в 1799 році на місці єзуїтського саду для візиту імператора Франца I.
Після наполеонівських війн прийшов бідермаєр – стиль міщанського затишку. Двоповерхові будиночки з балконами над брамами заполонили нові райони Львова в 1830–1850-х. Такі, як на Пекарській, стали “родинними гніздечками” для буржуа, що цінували простоту й комфорт. Але з ростом цін на землю їх швидко витіснили багатоповерхівки – бідермаєр відступив на тихі вулички, де й досі ховається від метушні.
Друга половина XIX століття принесла історизм – моду на “рімейки” минулого. Львів потребував вокзалів, гімназій, банків і театрів, а архітектори шукали натхнення в століттях, що минули. Неоготика стала однією з перших. Костел Святої Ельжбети, збудований у 1903–1908 роках Теодором Тальовським, виріс на осі вокзал-центр як виклик греко-католицькому собору Святого Юра. Його 88-метрові шпилі, контрфорси й вікно-“троянда” зробили цей храм візитівкою міста. Польська громада, що замовила храм, присвятила його дружині Франца Йосифа – трагічно загинувшій Єлизаветі, додавши споруді романтичного ореолу.
Неоренесанс подарував Львову Галицький сейм – нині університет на вулиці Університетській. Юліуш Гохбергер створив його в 1877–1881 роках із симетричним фасадом і скульптурною групою “Опікунчий дух Галичини”, де Дністер і Вісла символізують єдність під владою Габсбургів. А філія Австро-Угорського банку на Січових Стрільців, спроєктована за зразком флорентійського палаццо Медичі, підкреслила фінансову міць імперії грубим рустом і арочними вікнами.
Необароко додало розкоші. Аристократичне казино на Листопадового Чину (1897–1898) вражає хвилястими ризалітами й дерев’яними сходами в холі, а палац Семенських-Левицьких на Пекарській нагадує французькі особняки з ажурною брамою. Кульмінацією став Міський театр – Опера Зигмунта Ґорґолевського (1897–1900). Поєднавши ренесансну стриманість із бароковою пишністю, він став перлиною боз-ар – стилю, що кричав про велич через золото, мармур і скульптури.
На рубежі XIX–XX століть Львів охопила сецесія – стиль, що відмежувався від історичних шаблонів і приніс свіжість у кам’яний пейзаж міста. У Відні її називали “Sezession”, у Франції – “art nouveau“, а в Галичині вона стала символом модерності. Головний залізничний вокзал, збудований у 1901–1904 роках за проєктом Владислава Садловського та команди львівських архітекторів, увібрав ідеї Отто Вагнера: металеві арки дебаркадеру й скляний дах ілюструють його гасло “Недоцільне не може бути гарним”. Хоч пишний декор частково загинув у війнах, вокзал лишається пам’ятником сецесійного розмаху.
Житлові будинки теж заграли новими барвами. На Курбаса, 5 Соломон Рімер створив фасад із майолікової плитки – відлуння віденського Majolikahaus, де кераміка перетворює стіни на витвір мистецтва. Тадеуш Обмінський використовував стінні розписи (як, наприклад, на вулиці Грицька Чубая, 2), а Войцех Дембінський прикрасив сходи 11-метровим вітражем із карпатським пейзажем (Ігоря Білозіра, 6) – унікальним шедевром краківської фірми Желенського. Доречі, почитайте де знайти найкращі вітражі Львова.
Вілла Зигмунта Розвадовського на Котляревського, спроєктована Садловським, пішла далі: її асиметрія народжена зсередини – від потреб господаря, а не від фасадних канонів.
Національно-романтична сецесія стала голосом українців. Будинок товариства “Дністер” на Руській, створений бюро Івана Левинського, вибухає гуцульськими орнаментами, наче скриня з народними скарбами. Вілла Долинського на Мушака з її багатоярусним дахом нагадує карпатський замок, а санаторій Солецького на Личаківській перегукується із закопанською сецесією – польським стилем із Татр. Ці споруди кричали про ідентичність у місті, де українці шукали себе під владою імперії.
Австро-Угорщина принесла Львову не лише архітектуру, а й спосіб життя. Кав’ярні, як та, що колись була на місці сучасного банку, вражали розкішшю: стіни в смарагдовому оксамиті, фонтани з дорогоцінним камінням. Помешкання львів’ян стали віддзеркаленням цієї пишноти. У квартирах на Чупринки чи Тарнавського досі ховаються шафи з перламутром, кришталеві люстри й печі з павичиними кахлями. Вітражі з квітами й гербами, латунні клямки, розписи з янголами – усе це створювало атмосферу “золотої доби”, коли навіть дрібниці мали значення.
Типова австрійська оселя – це 7–9 кімнат: кабінет, салон, спальня, дитяча, їдальня, плюс покої для прислуги. Стоматолог міг приймати клієнтів у власному офісі, а пральня ховалася в підвалі вілли. Плитка в санвузлах сяяла бузковими й бірюзовими візерунками, а стелі розквітали барвистими сценами.
Вілла “Юльєтка” Юліана Захаревича на Метрологічній – рідкісний приклад, де збереглися навіть паперові шпалери з квітковим орнаментом, натхненні ідеями Вільяма Морріса. Її гвинтові сходи, вітражі з виноградом і середньовічний антураж переносять у казку про красуню Людвінію – дружину архітектора, яку сам Франц Йосиф назвав найвродливішою львів’янкою.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
