У першій частині ми розповіли про те, як люди готувалися до приходу смерті на Галичині. У другій будемо пояснювати про звичаї вшанування предків вже після смерті. Разом дізнаємося, яких традицій дотримувалися галицькі сім’ї та чому залишали неприбраний стіл після різдв’яної вечері.
Личаківський військовий цвинтар
Після процесії похорону у більшій частині Львівської області (крім Золочівського та Бродівського району) люди влаштовували поминальний обід. Людей. які прийшли провести небіжчика в останній шлях, пригощали цукерками – це мало торувати померлому солодке життя на небесах.
Всі, хто був на похороні, мали прийти на поминальний обід – відмова була неприйнятною та образливою. За столом здебільшого панувала тиша, час від часу небіжчика згадували добрими словами.
До речі, цікавий звичай панував у сусідній зі Львовом Гуцульщині – тут жінки готували поминальний обід ще в той час, коли померлий був у домі. На столі була бринза, м’ясо, а от поверх цього ставили колачі. Коли священник закінчував відспівувати померлого, всім присутнім ті колачі роздавали. Втім, повернемося до Галичини, адже там звичаї було дещо інші.
Так, велике значення для родини померлого мав 9 день після його смерті. Тоді сім’я померлого мала обов’язково замовити Святу Літургію в храмі. Серед наших предків вважалося, що всі вісім днів душа покійника все ще знаходиться у земному вимірі і сілдкує за всім, що відбуваться, а от на дев’ятий день вона відходить у вічність. Щоб полегшити цю подорож, потрібно молитися в храмі за упокій.
Читайте також: Василь Шпіцер – яким був перший мер Львова
Варто згадати і про традиції поховання військових. Так, на Галичині з особливою повагою ставилися до людей, які віддали своє життя за вільну Україну. Роками після смерті воїнів їхні могили відвідували цілі громади. На Зелені свята колони українців йшли на військовий цвинтар, щоб вшанувати пам’ять полеглих за Незалежність.
«Прегарний звичай! Такий, що переживає світові катаклізми і втримується силою своєї благородності. Один із звичаїв, які рік у рік виховують націю, нагадуючи їй, що не можна стати нацією, коли нема пієтизму до своєї бувальщини та її будівничих. Прегарний звичай, що закріплює національну традицію в найкультурнішій формі: віддачею масової пошани народу тіням погиблих за рідний край і тіням заслужених для рідного краю», — писала львівська щоденна газета «Діло» 31 травня 1936 року.
Похоронна процесія із військовими проходить чере весь центр міста чи селища. Всі, кого вона минала, мали стати на коліна та схилити голови. Люди несли свічки та співали стрілецькі пісні. Під час самого захоронення чоловіки стріляли з рушниць в повітря.
Для родини, яка втратила близьку людину, важливим є не тільки дотримання традицій та звичаїв при прощанні, але й внутрішнє прощання. Власне, ці ритуали і допомагали не тільки впорядкувати важкі думки сім’ї померлого, але й легше пережити втрату.
Травма, як ми знаємо, потребує часу для її прийняття та усвідомлення. Тому важливі такі символічні дати після смерті людини, як 9 днів та 40 днів – останні в народі називали Сорокоусти. Це служіння в церкві, яке присвячується померлим людям, а сам священник молиться за їхній спокій в небесному світі.
Поняття жалоби на Галичині також дуже різнобічне. Так, за маленькми охрещеними дітьми не носили жалобу, оскільки їх вважали маленькими ангелами, а от за батьками діти могли горювати все життя. Стосовно зовнішніх атрибутів тут, як і зараз, панував чорний колір. Пов’язку темного кольору носили жінки і дівчата з роду померлого. Це символізувало тугу та жаль за близьким, однак часто обходилися і без такого артибуту, адже головним вважали внутрішнє горе.
Читайте також: Вшанування предків та відношення до смерті на Галичині. Частина 1
Говорячи про смерть, не можна й оминути делікатну тему тих випадків, коли людина пішла з житт,я вирішивши так сама – мова йде про самогубство. Таких випадків було вкрай мало, але все ж вони були. Для родини самогубця прощання було важким. Річ в тому, що відспівати таку людину священник не міг, адже самогубство вважалося гріхом, а душа покійного не могла знайти спокою і бродила по світу без прикаяння.
Похорон відбувався без особливих почестей – небіжчика ховали не на цвинтарі, а на прилеглій території, окремо від основного кладовища. Поминків також не прийнято було влаштовувати. Ба більше, для родини такий відхід прирівнювався до сорому, й хоча це було велике горе – його не виносили на загал. Дзвін у церкві також не повідомляв про смерть односельця. Сім’я померлого часто залишалася із своїм горем сам на сам, що особливо ускладнювало моральний стан.
Читайте також: Особняк Дзівінського: від єврейських концтаборів до вілли самітника
Чимале значення мало і подальше вшанування померлої людини – вважалося, що доки про родича пам’ятають, доти його душа живе спокійно та в гармонії. Крім того, важливу роль зіграв і менталітет галичан та українців загалом.
Частенько сусіди могли заглядати на могили померлих, а в разі, коли бачили її не прибраною – то розпускали по селі плітки про занедбаність пам’ятника. Тож, родина мала регулярно слідкувати за чистотою ділянки на цвинтарі. Прибирали всі перед Пасхою – тоді ж малювали паркани біля могил, клали нові пам’ятники та садили квіти – найчастіше чорнобривці та настурції, рідше папороть.
На саме свято Пасхи, після служби, вся родина йшла до померлого на кладовище – йому залишали писанку чи крашанку, шматочок м’яса з кошика та палили свічку. Таким чином сім’я немов з’єднувалась разом. Крім Великодня, частували душі померлих і на Різдво. Після Святої вечері на столі залишаються зайві прибори, а саме застілля не прибирали аж до наступного ранку. Галичани вірили, що вночі рідні приходять на вечерю і можуть образитися, якщо їм не залишать приборів.
Цікавий ще й той факт, що смерть в Україні загалом приймали не як покарання, а як гідне завершення земного життя. Люди вірили в небесне життя і щиро прагнули залишити на землі хороший спадок добрих справ після себе. Завершити цю думку можуть слова батька Романа Ратушного – вони точно описують ставлення українців до смерті.
“І якщо правду кажуть мудреці, і десь на нас чекає певне спільне для всіх місце, ті, кого ми вважаємо полеглими, просто пішли вперед…”
Батько Романа
Тарас Ратушний
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
