Вшанування предків та відношення до смерті на Галичині. Частина 1

16:20  |  12.07.2022
похорон

Ставлення до смерті в Україні було сформоване насамперед релігійними та язичницькими традиціями. Історично так склалося, що певні ідоли язичництва тісно перепліталися з християнськими мотивами. Врешті-решт, ця суміш утворила єдиний і неповторний стиль життя на Галичині, у якому життя і смерть зайняли один з найважливіших етапів людького буття. Розповідаємо про традиції, які супроводжували людину в її останній шлях.

Предвісники смерті

Традиційно на Галичині вважалося, що смерть рідко приходить неочікувано. Зазвичай, вона попереджає про свій візит за допомогою різних знаків – у такі символізми вірили наіш пращури. Одним з найбільш показових передвісників смерті був сон. Сни могли сповістити людині про радісну і про погану звістку, яка чекатиме її в недалекому майбутньому.

Так, якщо людині наснилося поле, що ореться – господар обійстя може померти. Також поширеним сном, що віщує лихі вісті, вважався сон, у якому випадають зуби. Це могло означати смерть близької людини, родича. Крім сновидінь, виділяли і інші знаки. Взірцем тому була і поведінка домашніх тварин – якщо помер собака господаря, то вважалося, що й він може піти слідом, або ж якщо тварина риє яму.

Такий знак також міг віщувати про грядущий кінець життя власника. Загалом, символів було багато, однак деякі з них мали радше наукове пояснення, але аж ніяк не містичне. Один з таких прикладів – це розмова людини уві сні.

Якщо зараз це один із проявів ПТСР, лунатизму чи просто перевантаженого емоційного дня, то раніше така розмова асоціювалася з діалогами з мертвими родичами. Часто люди самі передбачали свою смерть за станом здоров’я – здебільшого християни, і навіть ті, хто такими не був, прагнули посповідатися та причаститися. Інколи священника викликали додому, якщо особа була не у стані прийти до храму самостійно.

Читайте також: Жіночі забаганки по-львівськи – які дарунки хотіли дівчата 100 років тому

Етап прощання

Миколая в Шевченківському гаю
Миколая в Шевченківському гаю

Після сповіді і причастя вважалося, що людина ставала чистою від людських гріхів та може продовжувати свій шлях із землі на небо. Земний шлях особи супроводжувався різними перепетіями, однак в кінці люди мріяли потрапити у вічне життя, а не потрапити в пекло.

Велике значення мала культура переродження. Так, у хаті, де спочивала людина, що готувалася до вічного життя, було заборонено шуміти, адже це могло заважати душі спокійно покинути тіло. Якщо ж тиша не допомагала, то сам майбутній покійник мав молитися за свій спокійний відхід, а у руках тримати стрітенську свічку.

Перед смертю людина мала обов’язково попросити прощення у всіх, кого вона образила за життя. Це був обов’язковий атрибут, що мав допомогти мирно покинути земне життя. Коли людина помирала, її рідні заплющували покійнику очі. У сільській місцевості про смерть сповіщали за допомогою церковного дзвону. Таким чином громада розуміла, що пішов з життя її мешканець.

Читайте також: Леопольд фон Захер-Мазох – сучасник БДСМ та хитрий коханець

Язичницькі відголоски

Одразу після смерті найближчі родичі розплітали небіжчиці волосся – це робили символічно, щоб дорога до неба не була заплетена людині. Насамперед розплітання робили молодим дівчатам, особливо, якщо помирала незаміжня дівчина. Така смерть була особливо болючою, адже особа пішла з життя, ще навіть не почавши його. Дівчину чи хлопця одягали у весільний одяг, клали обручки і весільну атрибутику, обирали дружок. Якогось христячного підґрунтя така традиція не мала – радше це були відголоски язицнитва.

Крім того, існували й інші звичаї, які ніяк не асоціювалися з християнством. Зокрема, це омивання тіла. Переважно це робили старші жінки-вдови – воду цю називали “мертвою”. Люди вірили, що за допомогою неї можна зробити чимало негараздів.

Так, якщо таку рідину налити під ворота незаміжній дівчині – до неї ніколи не прийдуть свататися, якщо ж під фруктові дерева – вони всохнуть, а якщо вступити у “мертву воду” – то й самому можна невдовзі опинитися на місці покійника.

Читайте також: Особняк Дзівінського: від єврейських концтаборів до вілли самітника

Система поховання

Похованням померлого займалися найближчі родичі покійника. У разі, якщо таких не було, процес міг взяти на себе старшина міста, тобто міський голова. У холоднішу пору тіло мало стояти в домі покійника два дні – за цей час присутні там постійно молилися за упокій людини, якщо ж було літо – тіло намагалися поховати якомогога швидше, щоб уникнути тління.

Окремо слід вказати про традицію голосіння, яка мала на меті відспівати відхід людини. Участь в цьому брали спеціально навчені одружені жінки. Часто заможні родини наймали таких “відспівниць”, а от ті, хто такої можливості не мав, обходилися власними родичами. Зауважити потрібно і те, що вже після поховання голосити за покійним було заборонено – це могло завадити йому та потривожити душу.

Важливу роль в похованні відігравали чоловіки, які мали викопувати могилу та виготовляти труну. Відмова на таке прохання вважалася неприйнятною та навіть образливою для родини. Водночас, гроші за таку роботу також не брали – оплата відбувалася обідом та горілкою.

“Прийдіть, будьте ласкаві, до нас та поможіть побудувати моєму батькові (чи матері) нову хату; не захотів у старій жити”, – з таким проханням зверталися родичі до сусідів.

Йти на похорон вагітним жінкам забороняли – так само мати, у якої померла перша дитина, не могла її провести, адже вважалося, що тоді помиратимуть інші діти. Як бачимо, смерть має багато сторін – це не тільке горе, але й правильне та гідне прощання з людиною.

Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм telegram ico, щоб не пропустити нові пости!

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: