Стародавній іспанський аристократичний рід, знамениті предки, життя в монастирі – все це лише мала частина того, що відноситься до відомої української письменниці Наталени Королевої. Її життя – це пригодницький роман, сповнений несподіваних поворотів, ризикованих рішень, авантюризму та небезпек.
Монастир Сан-Педро де Карденья
Дядько маленької Наталени, Еугеніо відправив племінницю до монастиря Нотр-Дам де Сіон в іспанських Піренеях. Він був чимось на зразок приватної школи, в ньому дівчинка навчалася 12 років і потім із теплотою згадувала той час. Там її вчили історії, філософії, основ медицини, теології, археології, музики та співу. Наталена була здібною ученицею і швидко вивчила італійську, французьку, іспанську, німецьку та арабську мови, а також латину. Дядько Еугеніо любив проводити час зі своєю племінницею, навчив її їздити верхи, фехтувати та стріляти.
Батько Наталени одружився повторно з чеською графиною Людмилою Лось. Вона жила у невеликому містечку Красне неподалік Львова. Мачуха наполягла на тому, щоб падчерка приїхала до батька та залишилася з ним. Невдовзі Наталена повернулася в Україну. Людмила зайнялася навчанням Наталени і почала готувати її до вступу до «російських інститутів». Дівчина старанно займалася вивченням російської мови і незабаром її віддали до Інституту благородних дівчат у Києві.
Нове місце навчання не приваблювало дівчину, адже тут на першому місці було навчання манер, поведінці у вищому суспільстві – все було спрямоване на те, щоб зробити з дівчини гідну партію і вигідно видати заміж. Про науки та справжні знання тут згадували поверхово. Крім того, викладачки часто грубо ставилися до учениць, між ними була нескінченна ворожнеча, всі суперничали одна з одною.
У Києві Наталена познайомилася зі світом українського мистецтва. Її наставником у музиці був Микола Лисенко. Він навіть написав для неї музичну мініатюру «Зоря з місяцем» на згадку з підписом «Моєї учениці».
Згодом сім’я переїхала до Санкт-Петербурга. Наталена не пропустила можливості отримати серйозну освіту та вступила до археологічного інституту. Захистивши дисертацію на тему литовських старожитностей, вона починає вивчати єгиптологію. Пізніше це дозволить їй брати участь у кількох розкопках у Єгипті та Помпеях. Також вона вступає до Академії мистецтв і починає писати у стилі модернізму та ар-нуво.
Батько та мачуха Наталени були не проти її навчання. Вони планували, що після закінчення інституту дівчина вийде заміж за обраного ними нареченого – ротмістра російської армії Кисілевського.
Але Наталена і чути не хотіла про весілля. Конфлікт між батьками та дочкою загострювався дедалі більше, ніхто не хотів поступатися. У результаті дівчина наважується на відчайдушний вчинок – наймається у французьку трупу Михайлівського театру. Для Росії початку ХХ століття це нечувано: дворянка виступає на підмостках театру! Таким чином Наталена повністю розірвала стосунки з батьками та почала будувати власне життя.
Дівчина підписує контракт із паризьким Theatre Gymnase та стає зіркою сцени. Вона спілкується з поетами та художниками, насолоджується богемним життям, вільним коханням та славою.
Кар’єра Наталі як артистки тривала недовго. У неї виявили туберкульоз, і лікарі наполегливо просили її пройти лікування в Європі та на Кавказі. Вона їде поправити своє здоров’я. Пізніше, коли їй стає краще вона подорожує Європою, відвідує Італію, Францію, Іспанію, Єгипет, Туреччину, Близький Схід. Наталена Дунін-Борковська не забуває про своє покликання і як володарка оперного тенора вона кілька разів виступає на оперній сцені, зокрема в Парижі та Венеції виконує партію Кармен в опері Жоржа Бізе.
Також вона заробляє на життя публікуючи наукові та художні твори у французьких журналах. Цілком можливо, Наталена так і залишилася б у Європі, але випадок змушує її повернутися в Україну.
Після довгої подорожі Наталена повертається до Києва, де перебуває її тяжкохворий батько. Усі сварки залишилися у минулому. Батько оцінив успіхи доньки, адже вона здобула ім’я та популярність у наукових колах Європи. Але сімейна ідилія тривала недовго – у липні 1914 року батько Наталени помер.
Без можливості виїхати у Європу, дівчина записалася на фронт сестрою милосердя і навіть отримала нагороду «За хоробрість». Під час війни Наталена зустріла своє кохання – офіцера російської армії та громадянина Персії, Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша. Після недовгого знайомства вони одружилися, але прожити довге щасливе сімейне життя їм не вдалося. Офіцер загинув у боях під Варшавою.
У воєнні роки дворянка роду Дунін-Борковських отримала бойовий хрест, перенесла тиф, три поранення, запалення легенів, загострення туберкульозу та втрату коханої людини. Але такі тяжкі випробування не зламали її.
Після закінчення війни Наталена Дунін-Борковська знову починає писати. У цей період вона знайомиться з Василем Костянтиновичем Королівим, редактором видавництва «Час» та журналу «Книжник». Ця людина у майбутньому відіграє значну роль у її житті. Наталена практикується у творах українською, першим критиком та редактором яких стає Королів.
Не витримавши неспокійної політичної обстановки післявоєнних років мачуха Наталени, Людмила Лось вирішує повернутись на батьківщину до Чехії за репатріацією. Наталена з мачухою вирушає у складний шлях до Європи. Перебуваючи у Львові, Людмила хворіє і невдовзі вмирає.
Наталена залишається зовсім одна і вирішує вирушити до Праги. Тут вона розпочинає роботу над українсько-чеським словником (за завданням міністерства освіти Чехословаччини). А потім складає великий французько-український словник, який, на жаль, залишився невиданим.
Все життя з нею залишається любов до письменства, тому і тут вона продовжує відточувати свою майстерність – пише оповідання та повісті українською мовою. Жодне україномовне видання, яке офіційно видавали в умовах еміграції, а також у Галичині та на Буковині, не обійшлося без матеріалів Наталени Королевої. У своїх творах письменниця залишається нейтральною у гострих питаннях політики, тому її люблять та із задоволенням читають представники всіх сторін та політичних сил.
У 1935 році Королева видає збірку легенд «За днів цих». Тоді ж було опубліковано її історичну повість «1313». У 1936 році видаються автобіографічна повість «Без коріння» та збірка оповідань «Інший світ». У Львові навіть розглядається питання про екранізацію однієї з розповідей Королевої. У 1937 році виходить повість «Предок», яка принесла знову гучний успіх. 1939 року Наталена Королева закінчила роман Quid est veritas? («Що є істина?»). Але світло він побачив лише 1961 року в Чикаго.
У столиці Чехії Наталена знову зустрічає свого літературного наставника Василя Короліва. Незабаром вони одружуються та купують невеликий затишний будинок у містечку Мельник. Разом вони працюють на літературній ниві, випускають нові роботи.
Після приходу німецької влади в 1941 році сім’ю Королевих починає переслідувати влада. Василя Короліва викликають на допит у гестапо. Допит проводили із пристрастю – його підозрювали у зв’язках із лідерами Організації українських націоналістів, забороненою німцям. Королів був уже не молодий – йому йшов 63-й рік. Надвечір тортури закінчилися, і Короліва відпустили додому. Але його серце не витримало – увечері стався інфаркт, а за кілька годин уночі Василя не стало. Наталена двічі овдовіла.
1943 року виходить остання книга Наталіни «Легенди старокиївські». Після цього літературну діяльність довелося поступово згорнути. Вона заробляла на життя приватними уроками французької та іспанської.
Наталена Королева – дивовижна жінка, життя якої нагадує фільм чи роман. Як спадкоємиця іспанських дворян, литовських князів та українських аристократів вона прожила неймовірне, наповнене пригодами та подіями життя. Вона є рідкісним прикладом свого часу в тому, як дівчина може наслідувати свої мрії, розвивати талант і не відступати навіть перед найважчими життєвими труднощами та випробуваннями.
Єлизавета Поддубей
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
