Ірина Вільде – видатна письменниця та сильна особистість. Незважаючи на безліч важких випробувань, з якими їй довелося зустрітися віч-на-віч, вона зберегла в собі силу волі, талант і любов.
Ірина Вільде (справжнє ім’я Дарина Макогон) народилася 5 травня 1907 року на Буковині. Серед лісів та лугів пройшло щасливе дитинство дівчинки. Її батько був народним учителем і письменником, він привив доньці любов до літератури, яка супроводжувала її протягом усього життя.
1918 року настає важкий час – Румунія окупує Буковину. Щоб урятуватися від переслідувань, сім’я Макогона виїхала у 1923 році до Станіслава (нині Івано-Франківськ).
Там Дарина вступає до гімназії Українського педагогічного товариства. У цей період вона відкриває в собі талант письменника і, на думку дослідниці Марії Вальо, публікує своє перше оповідання «Марічка» у тижневику «Український голос» у Перемішлі 1926 року.
Після гімназії Дарина вступає до Львівського університету та веде активне студентське життя. Вона бере участь у студентських гуртках україністів, на яких обговорювали теми літератури та мови, а також презентували власні твори.
Здібна студентка могла б на відмінно закінчити університет, але цьому завадили політичні події. У 1930 році під час пацифікації (репресій з боку поляків проти українського громадянського населення Східної Галичини, яка супроводжувалася масовими арештами, побиттям та вбивствами, а також закриттям та руйнуванням українських установ у Галичині) дівчину не допускають до сесії, нібито через несплату за гуртожиток .
Насправді її підозрювали у співпраці з українським підпіллям, і найперше — у співпраці з УВО. У результаті Дарині доводиться залишити університет та повернутися до Станіслава.
В університеті дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Євгеном Полотнюком. Молоді люди швидко покохали одне одного, але, на жаль, дуже довго не могли одружитися. То був час тяжкого матеріального становища, влаштувати весілля сім’ям було не по кишені.
Тільки через 6 років після заручин пара змогла офіційно одружитися. Дарина писала про цей час: «І хоч у народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий виняток».
Пара починає сімейне життя, облаштовує будинок, невдовзі світ з’являється первісток – Ярема.
Після «закінчення» університету Дарина також серйозно береться за письменницьке ремесло. Для нових публікацій вона обирає псевдонім – Ірина Вільде («wilde» у перекладі з німецької означає «дика»), який їй дуже підходить.
Під новим ім’ям виходять одна за одною оповыдання «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». Вони приносять письменниці справжню славу.
Через рік вона отримує премію Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка у Львові. І хоча її конкурентками були вже відомі Катя Гриневичева та Наталена Корольова, саме Вільде, «новачок» у світі письменства, отримала нагороду.
У творах «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти» Вільде згадує тихі, щасливі дитячі та підліткові роки на Буковині, навчання у гімназії та перше кохання.
Цей роман — серйозний історичний документ про 20-ті роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, наприклад, розповідь про те, що українські гімназисти вночі вирвали із землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.
Вільде завжди знаходила необхідні слова, щоб тонко і точно описати різноманітні душевні переживання, через що багато її повістей виходили дуже жіночними, чуттєвими, інтимними, і водночас простими.
«І спитала я своїх років пораз перший:
— Літа мої, кого ви любили, юні, як було вам п’ятнадцять?
Вони назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз другий:
— Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбиралися в людях. Кого ж ви любили тоді?
Вони теж назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз третій:
— Літа мої, а в п’ятдесят любили ви ще кого-небудь?
Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили — твоє ім’я…»
Так вона напише через роки про те перше кохання, яке вона зустріла на Буковині. То був Олександр Омельський, майбутній відомий музикант. Письменниця згадувала: «П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все. І — все!». Хлопець зі скрипкою в руці й у блакитній сорочці, яка так личила йому…
На почуття Дарини хлопець не відповідав, навіть під час однієї прогулянки пояснив, що його майбутня дружина обов’язково повинна розумітися на музиці. А в Дарина зовсім не мала слуху та хисту до музики. Згодом Макогони переїжджають у Станіславів та пара перестає спілкуватися.
Але у щасливих спогадах про юність неможливо було сховатися від жорстокої реальності. Проти чоловіка Ірини, Євгена, 1943 року висунули обвинувачення у підпільній співпраці з Організацією українських націоналістів і арештували. Нацисти проводять жорстокий допит та тримають його у в’язниці.
Ірину попереджають про те, що незабаром прийде і її черга. Вона вирішує рятуватися втечею – забирає з дому новонародженого сина Максима, друкарську машинку та рукописи. Кілька місяців вона ховалася у знайомих і робила підробні документи, завдяки якими пізніше змогла виїхати до Ходорова.
З чоловіком вона більше не бачилася. Його розстріляли, і Ірина так і не дізналася, де його могила.
У повоєнні роки Ірина Вільде працювала спецкором у газеті «Правда України». У 1947 році її було обрано депутаткою до Верховної Ради Української РСР. Як так сталося, залишається таємницею.
Адже до цього вона писала листи до Сталіна на захист української мови, чисельні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів.
Письменниця абсолютно не приховувала свого походження та переконань, усюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Не сприймала радянську диктатуру. У її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін.
Але водночас письменниця отримувала визначні державні нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські».
Ірина на вручені Шевченківської премії, 1965 р.
Псевдонім, обраний у 30-х якнайкраще описував бурхливий, рішучий, непокірний характер письменниці. Вона не звертала уваги на громадську думку і поводилася так, як вважала за потрібне. Друзі згадували, що вона часто дивувала бізьких та знайомих своїми ексцентричними звичками чи витівками.
Наприклад, вона дозволила своєму синові влаштувати у підвалі дому хімічну лабораторію, де той ставив дивні досліди – добував, наприклад, ціаністий калій. І увесь дім перебував ніби на жерлі вулкану – мешканці постійно дихали не дуже ароматними випарами і боялася злетіти у повітря.
Сама Ірина Вільде любила працювати, лежачи прямо на підлозі, на кожусі серед десятків маленьких подушок та сотень списаних аркушів. Саме так виходили найкращі твори, які знаходили багато читачів та отримували почесні нагороди.
ЮНЕСКО зарахувало ім’я такої непересічної особистості до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття, щоб завжди пам’ятати про видатний приклад цієї жінки, її стійкість, вірність собі та незламність.
Єлизавета Поддубей
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
