Горілка Smirnoff має найбільші продажі у світі. Це також, мабуть, один із найвідоміших брендів в історії алкоголю – спочатку російський у 19 столітті, а з 1934 року американський, з 1952 року англійський тощо. Але була в його історії і львівська частина, про що ми сьогодні і розкажемо.
Горілчаний король Росії, постачальник двору Його Імператорської Величності Пьотр Смірнов починав кар’єру простим прикажчиком у батьківському корчмі. Потім відкрив маленьку винну лавку, а через три роки — невеликий горілчаний завод, де почав випускати продукцію найвищого класу. Відповідно до рецептури Дмітрія Менделєєва, міцні напої мали не менше 40 градусів. Вироблені Смірновим коньяки, вина, лікери та горілка сметалися покупцями з прилавків магазинів як у Росії, так і поза її межами.
Найпопулярнішими завжди були «столове вино № 21» та «столове пшеничне № 40», що виготовляються на основі води з Митіщ (Підмосков’я) за рецептами та технологіями Петра Смірнова. Перше коштувало 40 копійок, друге — карбованець. Але якістю вони практично не відрізнялися — що для народу, що для міністрів та імператора. І це була «фішка» Смірнова. Якість та доступність!
Нагороди буквально посипалися на Петра Смірнова: почесні дипломи та золоті медалі на промислових виставках у Відні, Філадельфії, Парижі, Стокгольмі, Барселоні, Чикаго. На батьківщині він отримав право зображати державний герб (тоді знак якості) на етикетках своєї продукції. На початку 1870-х Смірнов – купець першої гільдії, один із найбагатших підприємців імперії. На його підприємствах працювало понад п’ять тисяч людей.
На семи скляних заводах випускалося понад 100 мільйонів пляшок на рік, штофи виготовляли на малюнки самого господаря. Особлива бригада шукала по всій країні ягоди для солодких настоянок: лимонної, апельсинової, горіхової, ванілевої, анісової, рожевої, горобинової, суниці… Імператриця була збожеволіла від смаку лікеру «Біла слива».
Помер Смірнов 1898 року. З початком Першої світової війни 1914 року, коли Ніколай ІІ заборонив виробництво міцних напоїв, в «імперії» горілчаного короля настала криза, яка закінчилася повним крахом під час революції. Петро Смірнов мав 13 дітей. Один із синів, Владімір Смирнов, емігрував із Росії (за деякими відомостями, воював до того в Білій армії). Спочатку він спробував запустити виробництво своєї горілки у Стамбулі, але там справа не пішла, бо у турків вистачало своїх напоїв, а білоемігранти хоч і знали смак «смірновької», не мали достатньо грошей. Тому фабрикант вирішує перебратись до Галичини та з’явився у Львові.
Тут, вочевидь, він заручився підтримкою місцевого бізнес-короля Бачевського, який теж займався випуском алкогольних напоїв. В документах тих часів можна знайти дозвіл на будівництво та відкриття невеликого заводу під Львовом у селі Лисиничі. Центральний офіс мав знаходитись у Львові на вулиці Валовій. У документах є і план розміщення заводу, перелік технічного обладнання: фільтри Зайтца, машини для закупорки та миття пляшок, казани для води, яку брали з артезіанської свердловини. Вказувалося, що у виробництві використовується спирт найвищої якості та унікальні рецепти. Щоденно планувалося випускати до 500 пляшок напоїв.
Також в одному з Львовських архывыв містяться обліково-анкетні листи Владіміра Смирнова, який народився в Москві 7 лютого 1875 року, інформація про його батьків, знання ним трьох мов — російської, польської, французької. Є також кілька прохань про видачу закордонних паспортів для поїздок до різних країн Європи, зважаючи на все, для реклами бренду «Смірновка».
Саме у Львові горілка почала називатись Smirnoff, адже на оригінальну назву Владімір не мав авторських прав, він свого часу відійшов від справ у фірмі ще до революції. От саме тому він і змінив назву на західний манер. Однак на етикетці писалось, що горілка зварена по тим самим рецептам, а також згадувалося що тепер вона зі Львова.
Тим не менш, у Львові Смірнову доводилось постійно конкурувати і водночас співпрацювати з Бачевським. Обидва фабриканти друкували на етикетках, що їх продукція співставна лише з горілкою іншого, і водночас вимушено боролись один з одним за ринок. Так довго продовжуватись, звісно, не могло, два тигри в одній клітці жити не можуть.
Тим більше, у 1927 почались проблеми і з польською владою. Чиновники вирішили, що виробництво горілки слід монополізувати. Саме з цієї причини Смірнов переїжджає зі Львова до Ніцци. У Франції він масштабує виробництво, що знаходилось у приміському районі Парижа. Згодом Владімір продасть права на виробництво своєї горілки Рудольфу Куннету, колишньому бізнес-партнеру батьківської компанії. Той намагався просунути продажі горілки в Америці, але там діяв сухий закон, та і попиту на горілку як напій не було. Доречі, у нас в країні теж діяв колись сухий закон, про це можете почитати тут. Трохи згодом Куннет перепродає права компанії Х’юблайн, яка і досягла успіху.
Горілку просто перейменували у білий віскі без смаку та запаху. В цій якості напій чудово підходив для різноманітних коктейлів, які якраз увійшли в моду у Штатах. Горілка почала набирати популярність, але на її етикетці так і залишалась згадка про Львів. Лише відносно нещодавно етикету переробили, і тепер про Львів згадки немає, і дуже шкода. Бо може, якби не Львів, то і горілки б цієї не було.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
