Університет у Львові з’явився не так рано, як у європейських містах, і на те були свої вагомі причини. Перш за все утворенню вищого навчального закладу намагались завадити польські магнати, які вбачали в формуванні подібної установи загрозу для свого майбутнього. Тим не менш, університет був створений. Як це було і яким університет є зараз – про це сьогодні і поговоримо.
До середини ХVІІ століття в Україні не існувало жодного вищого навчального закладу. Польська шляхта всіляко перешкоджала створенню вищої школи, вбачаючи в ній потенційний осередок політичної та культурної активності. Українська молодь змушена була вирушати за вищою освітою до Краківського університету чи інших європейських вишів.
У ХVІ–ХVІІ століттях осередками культурного життя на українських землях виступали церковні братства. Завдяки підтримці міщан і духовенства вони активно сприяли поширенню гуманістичних ідей, розвитку освіти та науки. Найвизначнішим серед них було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало важливим центром української культури. Львівське братство навіть планувало перетворити свою школу, яку називали «гімнасіоном», на вищий навчальний заклад.
Згідно з умовами Гадяцької угоди 1658 року, укладеної між Україною та Річчю Посполитою, польська влада зобов’язалася відкрити в Україні дві академії: одну в Києві, а другу – у місці, яке вважатимуть придатним. Цим академіям обіцяли надати такі ж права, як у Краківського університету. Водночас впливові кола Речі Посполитої припускали, що за певних політичних обставин в Україні можуть з’явитися власні національні університети.
У цей же період єзуїтський орден, прагнучи зміцнити позиції католицизму, покладав великі надії на свій осередок у Львові. Усвідомлюючи, що на базі львівської братської школи може виникнути університет, єзуїти наполегливо домагалися перетворення своєї колегії на академію. Після тривалих зусиль 20 січня 1661 року король Ян ІІ Казимир видав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові статус академії та титул університету.
Заклад отримав право викладати всі університетські дисципліни того часу, а також присуджувати вчені ступені бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Проте невдовзі після цього рішення Краківський університет і низка впливових осіб виступили проти створення академії. Незважаючи на опір, навчання у Львівському університеті велося за зразками провідних європейських академій.
Згодом, у 1758 році, король Август ІІІ підтвердив диплом від 1661 року. Від моменту заснування й до 1773 року університет залишався під повним контролем єзуїтського ордену та підпорядковувався його генералу в Римі. Очолював заклад ректор, а його будівлі розташовувалися неподалік Краківської вулиці в центрі Львова. Університет розширював свої приміщення, мав власну бібліотеку та найбільшу в місті друкарню.
Львівський університет складався з двох факультетів – філософського та теологічного. Колегія при університеті виконувала функцію середнього навчального закладу, готуючи студентів до подальшого навчання.
Історичні дані свідчать, що в 1667 році на обох факультетах навчалося близько 500 студентів, а викладання забезпечували вісім викладачів. До середини ХVІІІ століття кількість студентів зросла до 700, а викладачів – до 15–17. Близько 75% студентів становили поляки, решту – українці та представники інших національностей.
Навчання в університеті базувалося на програмі єзуїтських шкіл, розробленій ще наприкінці ХVІ століття. Зміни в цій програмі почали впроваджувати лише в середині ХVІІІ століття. На філософському факультеті основну увагу приділяли вивченню системи Аристотеля, яка охоплювала логіку, фізику та метафізику. У межах фізики розглядалися елементи математики, астрономії, біології, метеорології, а в межах метафізики – питання психології та етики.
Також вивчали історію, географію, грецьку мову тощо. Навчання на філософському факультеті тривало два-три роки, після чого можна було продовжити освіту на теологічному факультеті. Останній передбачав чотири роки навчання, під час яких студенти опановували історію церкви, Старий і Новий Заповіти, догматичне та моральне богослов’я, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Усі дисципліни викладали професори.
У середині та другій половині ХVІІІ століття, із розвитком природничих наук, навчальний процес зазнав змін. У 1744 році відкрили кафедру математики, яку очолив Ф. Гродзіцький – автор підручника з математики та архітектури. Також створили математично-фізичний кабінет і астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, а також географію та історію як окремі дисципліни.
Після розпуску єзуїтського ордену в 1773 році Львівський університет припинив існування. Проте згодом окремі його підрозділи стали основою для створення Йосифінського університету у Львові.
У 1772 році Галичина стала частиною Австрійської імперії. Задля централізації та германізації держави імператор Йосиф ІІ приділяв значну увагу освіті, зокрема вищій. У Львові планувалося відкрити університет, де посади викладачів мали розподілятися через конкурс, без обмежень за віросповіданням чи національністю кандидатів.
Для потреб університету виділили будівлі, що раніше належали ордену тринітаріїв, розташовані поблизу Краківської вулиці. Урядовим указом від 17 червня 1784 року затвердили склад викладачів і бюджет закладу. У жовтні того ж року було видано диплом та інструкції для адміністрації університету. У дипломі зазначалося, що Львівський університет створюється з чотирма факультетами: філософським, юридичним, медичним і теологічним. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 року.
Найвищим керівним органом університету був сенат (консисторія), до якого входили ректор, декани факультетів і сеньйори – професори з найбільшим стажем. Сенат вирішував ключові питання управління університетом, тоді як поточні справи перебували в компетенції деканів, які одночасно виконували обов’язки директорів факультетів. Університет мав певну автономію.
Усі студенти університету перші три роки навчалися на філософському факультеті, який виконував функцію загальноосвітньої підготовки. Після цього вони могли поглиблювати знання на філософському факультеті або вступати на один із вищих факультетів – юридичний, медичний чи теологічний, де навчання тривало чотири роки. Викладання відбувалося латинською, польською та німецькою мовами. У 1825 році відкрили кафедру польської мови та літератури.
Фізику в другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ століття в університеті представляли професори Франц Гюсман, Ігнацій Юзеф Мартинович, Антон Гільтенбранд, Іван Земанчик, Антон Глоіснер, Август Кунцек і Олександр Завадський. Проте лише деякі з них залишили вагомий науковий доробок. Наприклад, І. Ю. Мартинович (1755–1795) написав двотомний підручник із експериментальної фізики, а Ф. Гюсман (1741–1806) видав у Відні двотомну працю про фізичні аспекти історії Землі. Іван Земанчик, уродженець Закарпаття, значно розширив обладнання фізичного кабінету. Август Кунцек (1795–1865), який цікавився астрономією та класичною філологією, створив сім наукових праць і підручників, зокрема «Вчення про світло», «Популярна астрономія» та «Популярний виклад метеорології».
Першим професором хімії та ботаніки став Бурхардт Зацберт Шіверек (1742–1807), який досліджував мінеральні води Передкарпаття та заснував ботанічний сад. Франц Кродеш (1761–1831) був одним із перших професійних математиків університету й автором підручника з математики.
У галузі філософії виділявся Петро Лодій (1764–1829), автор підручників «Метафізика» та «Логічні настанови». Чех Ігнац Ян Гануш (1812–1869) також залишив низку філософських праць. Першим професором історії був Людвік Едвард Ценмарк (1753–1814), фахівець із допоміжних історичних дисциплін, який видав відповідний посібник.
Класичну філологію з 1784 року викладав Віктор Вацлав Ган (1763–1816), який цікавився естетикою, видав двотомну збірку віршів і кілька праць із історії літератури. Серед мовознавців варто відзначити Ігната Поллака (1785–1825) та Леопольда Умляуха (1757 – дата смерті невідома).
У 20–30-х роках ХІХ століття активізувалися краєзнавчі та гуманітарні дослідження. Випускник університету Іван Могильницький у 1829 році видав першу в Галичині граматику української мови. Професор Іван Лаврівський створив шеститомний українсько-польсько-німецький словник і переклав польською «Повість временних літ». Значний внесок у дослідження історії краю зробив професор Михайло Гриневецький, який збирав першодруки та пам’ятки старовини.
Юридична наука в університеті ґрунтувалася на принципах історичної школи права. Видатним фахівцем із цивільного права був Йосиф Вінівартер, який працював у Львові з 1806 по 1827 рік і опублікував кілька наукових праць.
Протягом другої половини ХІХ століття тривало розширення приміщень Львівського університету. Із 1851 року заклад розміщувався в будівлі на вулиці Миколая (тепер вулиця Грушевського). У 1891 році за проєктом архітектора Юліана Браунсойна на вулиці Длугоша (нині вулиця Святих Кирила і Мефодія) звели окремий корпус, де розташувалися хімічний, геолого-мінералогічний і фармакологічний інститути. У 1894 році завершили будівництво корпусу для новоствореного медичного факультету на вулиці Пекарській, а в 1897 році – корпусу для фізичного інституту. У 1905 році відкрили нове приміщення для університетської бібліотеки.
Найвищим керівним органом університету залишався академічний сенат, до якого входили ректор, проректор, декани, представники факультетів і секретар. Сенат відповідав за організацію навчального процесу, наукову діяльність, присудження вчених ступенів і вирішення адміністративних питань.
До кінця ХІХ століття в університеті функціонували три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Юридичний факультет посідав провідне місце за кількістю студентів, викладачів і увагою з боку держави. Після тривалих дискусій і затримок австрійський імператор Франц Йосиф І у листопаді 1891 року видав указ про створення медичного факультету, який урочисто відкрили 9 вересня 1894 року.
Кожен із чотирьох факультетів управлявся колегіальним органом – радою професорів, або колегією. До її складу входили декан, продекан, усі професори факультету та два обрані представники від доцентів.
Традиційних кафедр у сучасному розумінні тоді не існувало. Поняття «кафедра» асоціювалося з професором, який викладав певний курс. Натомість в університеті діяли наукові інститути, що виконували функції, подібні до сучасних кафедр чи кабінетів. У цих інститутах проводили практичні та семінарські заняття, вони мали власні приміщення, обладнання, бібліотеки та допоміжний персонал. У вересні 1894 року заснували університетський архів, куди передали всі документи та книги, видані до 1848 року.
У другій половині ХІХ століття точилася активна боротьба за право жінок здобувати освіту в університеті. У 1897 році їм дозволили вступати на філософський факультет, а в 1900 році – на медичний факультет і фармацевтичний відділ. Жінки неодноразово зверталися з проханням відкрити для них юридичний факультет, але уряд залишав ці вимоги без задоволення.
Навчання в університеті для більшості студентів було платним. Винятком були студенти теологічного факультету, які звільнялися від оплати. На інших факультетах пільги надавали лише окремим студентам, які могли підтвердити своє скрутне матеріальне становище та успішно складали семестрові іспити. Окрім плати за навчання, студенти вносили кошти за імматрикуляцію (урочистий вступ до університету), іспити, колоквіуми, семінарські заняття, а також за користування бібліотекою тощо.
Університет також надавав стипендії, які фінансувалися переважно за рахунок приватних пожертв. Серед найвідоміших були стипендійні фонди імені Кароля Людвіка, Юліуша Словацького, Цалевича, Гаєцького та інших. Для студентів існували гуртожитки, але місць у них було недостатньо.
Тривалість навчання на юридичному, філософському й теологічному факультетах становила чотири роки, на медичному – п’ять років, а на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік ділився на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20-х чисел березня) і літній (від кінця квітня до кінця липня).
Студенти мали можливість самостійно обирати навчальні дисципліни. До 70-х років ХІХ століття викладання на всіх факультетах переважно велося німецькою мовою, на теологічному – латинською; окремі предмети читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року імператорським указом польську мову визнали офіційною в Галичині, що започаткувало поступову полонізацію Львівського університету.
У 1870 році 13 дисциплін викладали польською, 46 – німецькою, 13 – латинською і 7 – українською. 4 липня 1871 року імператор Франц Йосиф І скасував обмеження на використання польської та української мов для лекцій на юридичному й філософському факультетах. До 1906 року кількість предметів, що викладалися польською, зросла до 185, німецькою – до 5, латинською – до 14, українською – до 19.
Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина опинилася під контролем Польщі. Уже 18 листопада 1918 року Міністерство віровизнань і освіти Польщі видало розпорядження, згідно з яким Львівський університет переходив під його опіку та отримав назву на честь польського короля Яна Казимира. Польська мова стала єдиною мовою викладання, за винятком теологічного факультету, де окремі дисципліни читалися латинською. Усі кафедри з українською мовою викладання ліквідували. Протягом кількох років із університету звільнили всіх професорів і доцентів української національності, а українській молоді суттєво обмежили доступ до навчання.
Управління університетом здійснювалося відповідно до Статуту університету (статути 1924, 1929 і 1934 років). Головним керівним органом залишався академічний сенат на чолі з ректором. До 1924 року університет складався з чотирьох факультетів. Згідно з розпорядженням Міністерства від 31 жовтня 1924 року філософський факультет розділили на два окремих: гуманітарний і математично-природничий. На початку 1920-х років в університеті діяло 55 кафедр, 19 відділень, 6 клінік, 2 поліклініки, факультетська бібліотека, наукова бібліотека з архівом і ботанічний сад.
При цьому в університеті не залишилося жодної кафедри з українською мовою викладання чи професора української національності. Лише в 1933 році право викладати отримав доцент Іван Свєнціцький. У 1928/29 навчальному році відкрили кафедру «Руської філології» під керівництвом професора Яна Яніва.
За кількістю студентів Львівський університет був одним із найбільших у Польщі. З 1919/20 до 1937/38 навчального року чисельність студентів зросла з 2647 до 5026 осіб. Університет запровадив принцип «numerus clausus», який обмежував доступ українців до навчання (не більше 15% від загальної кількості абітурієнтів, тоді як поляки мали гарантовані щонайменше 50%). Навчальний рік тривав із 1 жовтня до 30 червня й поділявся на три триместри.
У 1939-1941 роках радянська влада намагалась організувати навчальний процес у Львові. Було затверджено новий університетський статут, у якому зазначалось, що право вступу до університету мають усі громадяни незалежно від їхнього соціального походження, статі, раси та національності. Але, звісно навчання мало вестись в комуністичному дусі та на основі матеріалістичного світогляду. Роботу університету було перервано війною з Третім Рейхом, на час окупації університет не працював.
У другій половині 1944 року та першій половині 1945 року студенти й викладачі власними силами привели до ладу приміщення на вулиці Щербакова, 4 (нині Грушевського, біологічний факультет), на вулиці Ломоносова, 6 і 8 (хімічний і фізичний корпуси). Також відремонтували наукову бібліотеку, гуртожиток на вулиці Герцена, 7, частково відновили астрономічну обсерваторію та ботанічний сад. Відновили роботу навчально-методичні майстерні, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, наукова бібліотека, геологічний і ботанічний музеї.
У 1948 році ректором університету став видатний учений-механік, професор Григорій Савін. З 1951 по 1963 роки заклад очолював геолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, а згодом академік Євген Лазаренко. У 1963–1981 роках ректором був електротехнік, професор Микола Максимович, а в 1981–1990 роках – історик, професор Віктор Чугайов.
У повоєнний період структура університету зазнавала змін. У 1945 році заснували хімічний факультет із чотирма кафедрами. Наприкінці 1950 року з філологічного факультету виділився факультет іноземної філології. Таким чином, університет налічував дев’ять факультетів. З’явилися нові кафедри, і їхня кількість зросла до 71. У 1953 році фізико-математичний факультет розділили на механіко-математичний і фізичний, а з 1975 року механіко-математичний факультет поділили на математичний і факультет прикладної математики та механіки.
У 1959 році створили загальноуніверситетську кафедру іноземних мов (англійської та німецької) для викладання на неспеціалізованих факультетах. У 1953 році в складі філологічного факультету відкрили кафедру журналістики, а з 1954 року організували окремий факультет журналістики. У 1966 році на базі Львівської філії Київського інституту народного господарства заснували економічний факультет із кафедрами економіки, організації та планування, фінансів, бухгалтерського обліку, статистики й математичних методів в економіці.
Розширення факультетів, поява нових кафедр, розвиток наукових напрямів і вдосконалення навчального процесу вимагали покращення матеріальної бази. У 1950/51 навчальному році університет мав 12 навчальних корпусів загальною площею 42,8 тис. кв. м. У 1959–1962 роках площу збільшили за рахунок надбудови хімічного факультету на вулиці Ломоносова.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років університет отримав будівлі на вулиці Січових Стрільців, де розмістилися студентська бібліотека, юридичний і географічний факультети та кілька фізичних лабораторій. У 1966 році економічний факультет переїхав у приміщення на Проспекті Свободи, 18. У 1971 році відкрили новий корпус фізичного факультету на вулиці Драгоманова, а в 1984 році там же передали ще одну будівлю. На 1984 рік навчальна площа університету перевищувала 55 тис. кв. м.
Ботанічний сад, один із найдавніших підрозділів університету, у 1957–1959 роках отримав план розбудови. Тут створили два відділи: інтродукції та фізіології рослин. У 1970 році ботанічний сад отримав статус наукової установи.
Наукова бібліотека відігравала ключову роль у навчальному процесі та науковій роботі. За повоєнні роки її фонд зріс майже вп’ятеро, досягнувши в 1985 році 2,7 млн одиниць.
Розвитку університету сприяло створення в 1947 році друкарні та видавництва. У 1957 році видавництво реорганізували в статутне видавництво Львівського університету, яке діяло до 1968 року. Згодом його включили до Видавничого об’єднання «Вища школа», а з 1989 року воно стало самостійним видавництвом «Світ».
Факультети активно займалися видавничою діяльністю. З 1948 року почали видавати «Наукові записки», які відображали наукову роботу факультетів. З 1962 року вони виходили як «Вісники Львівського університету» із зазначенням серій. Студенти також брали участь у видавничій справі, випустивши три «Альманахи» (1954, 1956, 1958 роки). У 1959 році створили машинно-офсетну лабораторію для друку навчальних посібників і методичних матеріалів.
У 1950–1960-х роках на факультетах і кафедрах сформувалися наукові школи, які заклали основи таких напрямів, як теорія пластичності та міцності, диференціальні рівняння, теоретична мінералогія, фізико-хімічний аналіз металевих систем, франкознавство, слов’янознавство, дослідження народногосподарських ресурсів і культури західних областей УРСР, історичні та культурні зв’язки слов’янських народів тощо. Ці напрями згодом стали визначальними для наукового профілю університету. У 1960–1970-х роках розширилася державна наукова тематика під координацією АН УРСР, а також почала розвиватися госпдоговірна тематика.
Проголошення незалежності України відкрило нову главу в історії Львівського університету. У 1990 році його очолив професор, доктор фізико-математичних наук Іван Вакарчук. Розширення структури університету через створення нових факультетів і підрозділів стало частиною масштабної реформи організації навчального процесу. У 1992 році з’явилися факультет міжнародних відносин і філософський факультет, у 1997 році – факультет доуніверситетської підготовки.
Того ж 1992 року заснували Інститут історичних досліджень під керівництвом доктора історичних наук Ярослава Грицака. З 1997 року почали діяти Правничий коледж, Центр гуманітарних досліджень, Інститут літературознавчих студій і Центр вивчення італійської мови та культури.
11 жовтня 1999 року Указом Президента України Львівському державному університету імені Івана Франка було надано статус «національний». За роки незалежності України Львівський національний університет імені Івана Франка здобув репутацію одного з найпрестижніших вишів країни, отримав міжнародне визнання та став важливим науковим центром. У 2017–2018 роках університет організував понад 100 різноманітних заходів. У Центрі культури та дозвілля діє 10 творчих колективів, із яких сім мають звання народних, а загальна кількість учасників становить 354 особи.
На фронтоні головного корпусу університету красується напис: «Patriae decori civibus educandis» («Освічені громадяни – окраса Батьківщини»). Колектив університету невтомно працює, щоб утілити цю ідею в життя. Головна мета академічної спільноти – перетворити університет на сучасний європейський заклад освіти, зберігаючи досягнення та розвиваючи найкращі національні академічні традиції.
У 2018 році Львівський національний університет імені Івана Франка увійшов до престижного світового рейтингу The Times Higher Education World University Rankings, який щорічно публікує журнал Times Higher Education.
У 2022 році дослідницький центр QS Quacquarelli Symonds оприлюднив рейтинг найкращих університетів Європи, Середньої Азії та країн, що розвиваються. Львівський національний університет імені Івана Франка посів у ньому 191 місце.
За даними рейтингу інформаційного ресурсу «Вступ. Освіта.ua» у 2023 році, Львівський національний університет імені Івана Франка став другим серед українських вишів за кількістю заяв від абітурієнтів, які вступали на основі повної загальної середньої освіти. Перше місце посів інший львівський заклад – Національний університет «Львівська політехніка», а третє – Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
