Станіслав Людкевич став одним із символів свого покоління, знаменитим композитором, який поклав на музику великі твори Шевченка. Його талант можна сміливо порівнювати з талантом Баха, Брамса чи Бетховена. Яке життя прожив композитор, чому не любив увагу до власної персони та чим вирізняються його твори?
Уся сім’я майбутнього композитора складалася з освічених людей. Його батько був викладачем у гімназії, обидва його дідусі закінчили Львівський університет. Крім того, всю сім’ю поєднувала любов до музики.
Мати Станіслава брала уроки гри на фортепіано у Михайла Вербицького, автора українського гімну «Ще не вмерла Україна». Тому не дивно, що хлопчик пішов стопами своїх предків, був здатним у навчанні і особливо в музиці.
Закінчивши вищу гімназію в Ярославі 1897 року, Станіслав вступив до Львівського університету на відділ української та класичної філології філософського факультету. Паралельно студент встигав відвідувати курси у консерваторії Галицького музичного товариства.
У 17 років відбувається дебют молодого композитора на вечорі пам’яті Адама Міцкевича. Талановитий підліток, який написав на той час вже понад 30 творів, представляє широкому загалу хоровий твір у супроводі фортепіано – «Пожежа», створений за поемою «Пісня про дзвін» («Das Liedvonder Glocke», 1799) Фрідріха Шиллера. Композиція мала колосальний успіх, багато хто того вечора запам’ятав ім’я молодого таланту.
Закінчивши восьмирічний курс, початкуючий композитор записав нові твори у своє велике «портфоліо». Творчий доробок поповнився сімома новими п’єсами для фортепіано.
Найвідомішими мініатюрами, які інтонаційно опиралися на фольклорний матеріал і водночас продовжували лінію європейської романтичної музыки – Франца Шуберта, Фелікса Мендельсона, Йоганнеса Брамса – вважаються такі: «Заколисана пісня», «Пересторога матері», «Тихий вечір» тощо.
6 травня можна вважати днем, коли талант Людкевича вийшов за межі України. Того дня на концерті під орудою чеського диригента Людвіка Челянського пролунав перший великий твір – симфонія №2, «Українське каприччіо» для скрипки з камерним оркестром Станіслава Людкевича.
Присутній у Львівській філармонії італійський композитор, автор всесвітньо відомої опери «Паяці» Руджеро Леонкавалло, який свого часу був піаністом-акомпаніатором, оцінив високу майстерність молодого майстра.
Пізніше Станіслав Людкевич казав:
«Хтозна, якби не відгук Леонкавалло, чи став би я писати для симфонічного оркестру? Я не був би композитором, якби не ці концерти».
Щоб підвищити свій рівень, як композитора, Людкевич вирушає у тривалу подорож до столиці Австрії. Там він три семестри навчається на музикознавчому факультеті Музично-історичного інституту Віденського університету.
Людкевич слухав лекції з класу композиції та інструментування у австрійського диригента і композитора Олександра фон Цемлінського. У результаті Станіслав отримав ступінь доктора музикознавства.
Австрійський період відзначається появою одного із найвідоміших творів автора – кантати-симфонії «Кавказ» за однойменною поемою Шевченка. На львівському концерті, присвяченому 100-річчю від дня народження Кобзаря, прем’єру під диригування автора виконало у 1914 р. хорове товариство «Боян».
Після оглушливого успіху на композиторській ниві Станіслав Людкевич вирішує піти у викладання та починає вести курси у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові.
Виявляється, композитор мав не лише музичний талант, а ще й учительський. Студенти любили його пари та ніколи не пропускали. Варто йому було з’явитися в аудиторії, як голоси змовкали і всі готові були слухати новий урок, ніби то була нова симфонія в театрі. Викладач любив жартувати над студентами і нерідко спантеличував їх питаннями серед пари «Чекайте, а що ви, голуб’ята, робите в моїй аудиторії?»
Незважаючи на відоме ім’я та кількість досягнень, Станіслав Людкевич ніколи не любив уваги до себе і завжди з великою повагою ставився до студентів. Це яскраво показує один випадок, який стався колись у інституті. Ось як про нього розповідають очевидці:
«Стояла якось зграйка біля вестибюлі іншого поверху консерваторії, щебетала про своє, аж раптом побачила пана Людкевича, котрий спускався сходами. Дівчата професору вхилилися, юнаки витягли руки із карманів. Дивлячись на це, маестро хлюпнувши собі лодонею по лобі і мерщій задріботів сходами – лише його й бачили… Усі заклякли спантеличеними. Та за деяку годину Станіслав Пилипович повернувся до студентів, елегантно знявши забуту перед тим шляпу, низенько вхилився та пішов собі далі у справах».
На новому місці роботи композитор знайшов своє кохання. На пари до Людкевича ходила майбутня співачка (лірико-драматичне сопрано) – Олександра Парахоняк. Викладач одразу помітив студентку і між ними почалася дружба, яка незабаром переросла у кохання. Невдовзі Станіслав Пилипович освідчився дівчині у любові. Але щасливі плани пари порушила Перша світова війна.
Шляхи коханих розійшлися. Станіслава забрали до війська, а дівчина швидко вийшла заміж і стала Любич-Парахоняк. Станіслав Людкевич не зміг забути своє кохання та посвятивши зрадливій коханій солоспів «Таємниця», створінь на вірш Олександра Олеся.
Під час війни композитор потрапив у полон та провів довгий час у місті Перовську Сирдар’їнської області Туркестанської АРСР (нині Казахстан). Але навіть у таких важких умовах він не залишив свого покликання і продовжував писати музику. Твори того періоду мали важкий відбиток темних воєнних років, скорботи і втрат.
Наприклад, Станіслав Людкевич написав тоді акапельний твір «Сонце заходить, гори чорніють». Тим часом у Відні, під час Шевченківських урочистостей, виконувалися твори полоненого, серед інших – народна пісня в авторській обробці під дуже символічним назвою «Чорна рілля ізорана».
1919 року композитор нарешті повернувся до Львова. Він продовжує працювати над новими творами. Вони стають дедалі патріотичнішими під впливом подій тих років. Одним із знакових творів для хору стала симфонічна поема «Каменярі», створена 1926 року на вірші Івана Франка. Варто зазначити, що за часів панування Польщі навіть саме виконання цієї симфонічної поеми могло загрожувати буцегарнею.
За радянських часів нова влада спочатку підтримувала композитора, а потім раптово почала знаходити в текстах його творів «антирадянські» фрази та смисли. У його будинку влаштовували обшуки, вилучали речі. Весь тираж збірки його робіт з музикознавства було вилучено та знищено.
Все ж таки, великий композитор залишився в пам’яті друзів та шанувальників таланту визначною постаттю, захисником та розповсюджувачем української культури.
Дуже цікавими є спогади сучасників композитора, те як вони описували його особистість. Наприклад, приятель композитора, художник Едвард Козак згадував профессора: «У житті робив враження великої дитини. Оцю дитячість чимало теж підкреслювала зм’якшена до шепелявості вимова». А ще писав, що Станіслав Людкевич півжиття провів у кав’ярні «Жорж».
Генії часто програють у битві зі буденністю. Станіслав Людкевич був одним із них. Він міг написати чудову симфонію, що проникала в саму душу, але не міг запам’ятати в який поїзд йому треба сісти і коли вийти. Кажуть, одного разу, після концерту він ледве встиг на потяг, яким мав дістатися на інший концерт у Перемишлі. Сів, повісив плащ, задрімав. Пролунав гудок до відправлення і композитор раптово вистрибнув на перон із потягу, який без нього рушив у Перемішль – подумав, що поки спав, поїзд уже прибув до місця призначення.
В останні кілька років серед музикознавців та професійних музикантів зріс інтерес до особи профессійного композитора із Західної України. Його біографію та твори досліджують, аналізують та знайомлять з ними суспільство.
З 2017 року у Львові проводиться Людкевич Фест – фестиваль української класичної музики, створений концертним агентством «Collegium Musicum» для знайомства із творчістю Станіслава Людкевича та його сучасників.
Єлизавета Поддубей
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
