І сьогодні підприємців-жінок набагато менше, ніж чоловіків. А свого часу відсоток був ще меншим, на початку минулого століття їх було не більше 10%. Тим не менш запад розпочати власний бізнес все більше охоплював жіноцтво, особливо на Галичині, де зайнятись цим було цілком реально, на вдіміну від окупованої совітами частини України. Здебільшого жінки були власниками малих підпри-ємств харчової, легкої, хімічної промисловості.
Мотиви та стратегія діяльності українських галицьких жінок-підприємців були різними. Власниця відомої кондитерської фабрики «Фортуна нова» Климентина Авдикович походила із сім’ї священика Миколи Січинського з с. Копичинці на Тернопільщині, рідна сестра Мирослава Січинського, який увійшов в історію як виконавець замаху на намісника Галичини графа Андрія Потоцького. У спогадах вона згадувала про свій непростий шлях у комерції, про постійну конкуренцію та боротьбу з перешкодами.
Виробничий досвід вона отримала у Відні у місцевого цукерника. Розпочала свій бізнес у Перемишлі, а з 1923 року фабрика діяла у Львові. Авдикович відкупила маленьку кондитерську фабрику у Марії Тітріх Едле фон Рідельсгорст (Борисової) родом із Відня. На початковому етапі своєї підприємницької діяльності Климентина Авдикович змушена була працювати сама. Ось як вона описує початок своєї нелегкої виробничо-підприємницької діяльності:
«На весну 1922 зродилася у мене думка продати машину до шиття, а з одержаних грошей почати виріб та продажу помадок. Тим способом рішила я заробляти на прожиток. Задумала й скоро рішилася, бо положення не дозволяло довго думати. Кравчиня заплатила й забрала з хати машину, а за одержані гроші я купила перший мішок цукру. На маленькій залізній кухоньці варила цукор, втирала відтак сироп на тарілці, красила, додавала смаків, накладала в коробки, тацки й сама роз-носила по буфетах та цукорнях. Коли все розпродувала, починала наново варити».
Відкриття власної фабрики та конкуренція
Лише згодом К. Авдикович найняла робітників та відкрила невеличку фабрику. Таким складним був початок і для інших бізнес-леді. К. Авдикович часто стикалася з фінансовими проблемами, загрозами банкрутства, внаслідок чого потерпала від нервових зривів. Однак власницю «Фортуни нової» підтримували митрополит Андрій Шептицький, о. Тит Войнаровський та кооператори.
Климентина Авдикович називала «Фортуну нову» «своєю дитиною». Вона була захоплена своєю справою аж до самозречення. Неодноразово у листах та спогадах Климентина Авдикович скаржилася на байдужість українців Галичини, які керувалися стереотипами про жінку-підприємця та розвиток рідного промислу. Не зважаючи на труднощі, Климентині Авдикович вдалося, окрім фабрики, відкрити магазин кондитерських виробів у Львові на вул. Руській та два складські приміщення – у Жешуві та Рівному.
Підприємство К. Авдикович за кількістю виготовленої продукції та робітників поступалося таким кондитерським гігантам, як «Бранка», «Газет», підприємство Гефлінгера, на яких працювало від 100 до 500 осіб, у «Фортуні новій» було задіяно не більше 40 робітників. На підприємстві Климентини Авдикович виготовляли денно до 20 пагонних метрів цукерок, а продавали тільки три. Натомість польські кондитерські фабрики збували більше 100 пагонних метрів цукерок. Однак українська бізнес-леді активно працювала над асортиментом солодощів та його оформленням. Окрім цукерок, на фабриці виробляли мармелад, печиво, а на етикетках були навіть зображення українських гетьманів.
Серед львівських бізнес-леді варто відзначити Олександру Чижович – власницю фабрики оцту «Винниця» на пл. Бема (тепер – пл. Князя Святослава), інженерку, яка особисто контролювала виробництво продукції. Олександра Чижович відзначала, що мала не стільки проблеми з виробництвом, як з експортом та перевезенням продукції.
Денно на фабриці виробляли 300 л оцту. «Бактерії» для перетворення спирту на оцет експортували з-за кордону. Кореспондент газети «Нова хата» після обговорення з бізнес-леді виробничих та ринкових проблем звертався до української громадськості з проханням підтримати підприємство: «Від кого може сподіватися підтримки український промисл, ще до того ведений жінкою, як не від нас?».
Кореспондент зауважував, що будь-яке українське підприємство у тогочасному конкуренційному вирі потребує підтримки, а підприємство, очолене жінкою, потребує особливої підтримки. У харчовій промисловості працювала також Олександра Гірнякова, яка була співвласницею фабрики мінеральної води «Здоров’я».
У легкій промисловості Галичини плідно працювала Герміна Шухевич – дружина українського громадського діяча, етнографа, публіциста Володимира Шухевича, бабуся головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Вона керувала промисловою жіночою спілкою «Труд», яка була створена перед Першою світовою війною. Герміна Шухевич продовжувала розпочату справу разом зі своїми помічницями, реалізовуючи записані у статуті спілки завдання: «Засновувати і вести робітні, відкривати склади, крамниці, купувати і продавати різні матеріали до жіночих робіт, посередничати у торгівлі виробів промислу домашнього і фабричного…».
Про підприємницький успіх Герміни Шухевич свідчать нагороди, якими відзначали промислову спілку «Труд»: золоті медалі на промислових виставках у Стрию (1909), Одесі (1911), Коломиї (1912) та в інших містах. У 1930-х роках промислова спілка об’єднувала близько 350 осіб, у кравецьких майстернях, салонах мод працювало понад 80 робітниць, які займалися пошиттям жіночого, чоловічого, дитячого одягу, вишиванням та гаптуванням. Майстрині «Труду» використовували індивідуальний підхід до клієнтів.
Кооператив конкурував з іншими підприємствами упродовж тривалого часу. Неодноразово кравецькі кооператорки зауважували, що через швидкий темп життя, зміну мод та зайнятість жінки все частіше купляли готовий виріб і менше потребували індивідуального підходу та пошиття одягу в ательє. Під керівництвом Герміни Шухевич спілка «Труд» у співпраці з іншими культурними та економічними установами започаткувала перші «Ревії мод», на яких рекламували модерний одяг з українськими національними елементами.
Членкині спілки «Труд» (кравчині, капелюшниці, кушніри) разом із «Союзом українок» організовували вечори народного одягу не лише у містах Галичини, а й у Варшаві, Празі, Чикаго. Також жіноча спілка «Труд» заснувала одну з перших фахових жіночих шкіл у Львові та курси у галицьких містах та містечках. Діяльність жіночого товариства «Труд» сприяла створенню інших підприємств.
З ініціативи жіночої спілки була створена популярна серед українського галицького жіноцтва майстерня з пошиття суконь, якою керувала Євгенія Олесницька, моднярські салони та магазини «Мак» Бережницької, «Міка» Марії (Міки) Драгомирецької – дружина письменника Льва Лепкого, яка опанувала професію модистки у Відні, згодом власниця крамниці на вул. Пекарській, 1а. Міка Драгомирецька також працювала над фаховим вишколом молоді, зокрема проводила курс капелюшництва у школі та на курсах кооперативу «Труд».
У 1927 р. Ольга Мельник та Катерина Венгер заснували у Львові першу українську майстерню плетених виробів «Трикотарня», де виготовляли та переробляли здебільшого вироби з вовни: плетені светри, костюми, шалики, рукавиці, камізельки, пуловери. Українські майстрині та-кож були організаторами інших текстильних підприємств – ткальні «Полотно», «Котонія», «Емка» та «Ома».
Серед успішних та талановитих майстринь варто виділити Ольгу-Меланію та Олену Кульчицьких, які займалися килимарським бізнесом, а свої товари представляли на місцевих та закордонних виставках. Зокрема, Олена Кульчицька закінчила Академію мистецтв у Відні, успішно проявила себе у живописі, графіці, проектуванні меблів. Власницею взуттєвого магазину «Тома» на площі Ринок, 7 була Віра Мороз (дочка педагога Миколи Мороза). Бізнес-панна отримала хорошу торговельну освіту у Празі, а після закінчення навчання відкрила свій магазин.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
