Отець Андрій Бандера – це не лише видатний представник Української Греко-Католицької Церкви, а й символ національної незламності, який відіграв важливу роль у становленні національної ідентичності українців. Його життєвий шлях є прикладом жертовності та глибокої відданості ідеалам своєї нації.
Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 року в селі Старий Угринів на Стрийщині (нині Івано-Франківська область). Походив із традиційної галицької селянської родини, в якій особлива увага приділялася освіті та духовності. Після закінчення місцевої гімназії, він вступив на богословський факультет Львівського університету. Там майбутній священик здобув ґрунтовну освіту, що поєднувала релігійні знання та любов до української культури.
У 1906 році Андрій був рукоположений на священика митрополитом Андреєм Шептицьким, однією з найвизначніших постатей того часу. Згодом він служив у різних парафіях Галичини, серед яких – Тростянець, де він швидко здобув авторитет серед місцевого населення. Його дім став осередком національного життя, а сам отець активно протистояв ополяченню української церкви, підтримуючи національні традиції у літургії.
Андрій Бандера був не лише священиком, а й активним громадським діячем. У період Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) його обрали депутатом Української Національної Ради у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він також виконував обов’язки капелана Української Галицької Армії, підтримуючи дух вояків у боротьбі за незалежність. Його служіння супроводжувалося пропагуванням української культури та ідентичності, зокрема через вивішування національного прапора, який він зберігав із часів капеланства. Після краху української держави, дивом врятувавшись, отець Андрій повернувся додому.
Особисте життя Андрія було сповнене як радощів, так і трагедій. У 1922 році померла його дружина Мирослава Глодзінська, залишивши його з вісьмома дітьми. Попри це, отець Андрій доклав усіх зусиль, аби забезпечити своїм дітям якісну освіту та виховання. Саме у цій атмосфері формувалася свідомість Степана Бандери, майбутнього лідера Організації українських націоналістів (ОУН).
Активна проукраїнська діяльність священника не залишилася непоміченою польською владою, яка намагалася придушити будь-які прояви українського національного руху. У 1922 році Андрій Бандера був змушений залишити село Старий Угринів через репресії і продовжив служіння в інших парафіях, зокрема в селі Добряни, де залишився до 1930 року. У цей період його декілька разів арештовували за участь в антипольських акціях, зокрема за організацію зустрічі митрополита Андрея Шептицького з вірними, що викликало великий резонанс.
У 1930 році, разом із сином Степаном, Андрій Бандера був ув’язнений польською владою. Це був один із багатьох моментів його життя, коли він відчував на собі репресії за свою діяльність на користь українського народу. Незважаючи на це, він продовжував служити своїй церкві та народу, підтримуючи українську ідентичність у часи, коли її існування було під загрозою.
Коли розмова заходила про майбутнє його дітей, змучений отець Бандера часто повторював, ніби заклинання: “Про Бандерів світ буде знати”. Він завжди прагнув забезпечити якісну освіту для кожного зі своїх дітей. Щоб дати сину Олександру можливість навчатися в Італії, він продав шість голів худоби, і Олександр вирушив в дорогу вирушив із тисячею злотих у кишені. Зрештою, Олександр здобув докторський ступінь із політекономії.
Богдан навчався у духовній семінарії в Рогатині, Василь вивчав філософію у Львівському університеті, а Степан обрав навчання на рільничому відділі Львівської політехніки. Згодом Богдан прийматиме участь у націоналістичному русі і загине у Похідній групі ОУН. Про діяльність таких груп наприклад у Кривому Розі можете почитати тут. Доньки отримали педагогічну освіту, але через польську окупацію не змогли реалізувати себе у своїй професії. Незважаючи на це, вони активно займалися просвітницькою діяльністю в парафії. Зокрема, Марта очолила підпільну Долинську жіночу націоналістичну мережу.
Арешт Степана 14 червня 1934 року у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького став великим ударом для його батька. Польща, поряд із Німеччиною та СРСР, була третьою країною, яка створила концентраційний табір для українських в’язнів у Березі-Картузькій. Саме тут катували українських націоналістів, зокрема і сина священника Василя Бандери.
У 1935 році отець Бандера переїхав до села Тростянець Долинського повіту, чекаючи на вирок у справі свого сина. У цьому селі він знайшов однодумців, чиї погляди були сформовані попереднім парохом. Це місце вирізнялося активністю: тут діяли “Сокіл”, “Січ” та “Просвіта”, а також мешкало щонайменше два десятки чоловіків, які воювали за Україну в складі УГА. У Долині отець Бандера підтримував зв’язок із адвокатом сина доктором В. Горбовим, намагаючись знайти розраду у тривожні часи.
13 січня 1936 року Степана Бандеру було засуджено до довічного ув’язнення. Серед частини українців лунали закиди на кшталт: “Як же це син священника міг закликати до насильства?”. Водночас польська католицька газета “Польонія”, коментуючи Варшавський процес, закликала уникати моралізаторства щодо “гріха вбивства” і визнавала, що судили людей, які порушили закон у боротьбі за ідею. В подальшому Степана Бандеру було засуджено до довічного ув’язнення, а батько зміг побачити його завдяки адвокату перед вироком. Це була їх остання зустріч в житті.
З приходом радянської влади у Західну Україну Андрій Бандера потрапив під нагляд НКВД через свою релігійну діяльність і зв’язки із національним рухом. Радянські органи шукали способи завербувати його для роботи проти сина Степана, який тоді був одним із лідерів ОУН. Проте їхні спроби зазнали невдачі. Андрій відмовлявся співпрацювати і відкрито заявляв про свою прихильність до національної ідеї.
Зокрема, в неофіційній бесіді з капітаном держбезпеки Михайлов і начальником секретно-політичного відділу управління Черепєніним (звісно вони представились цивільними чиновниками) Бандера ще раз заявив, що з синами зв’язок не підтримує і не знає де вони зараз і що з ними. Про радянську владу висловився так, що в цілому не виступає проти неї, і навіть підтримує колективізацію. Однак і не приховував своєї прихильності до національної ідеї.
В подальшому мали місце неодноразові спроби чекістів таки підібрати ключик до отця Андрія. Зокрема, пропонували знайти довірену йому особу, через яку можна було б запропонувати передати листа до Степана, який на той час за відомомстями НКВС проживав у Кракові. Однак і ця ідея не спрацювала.
У травні 1941 року отця Андрія заарештували разом із двома доньками – Мартою та Оксаною. Його звинуватили у приховуванні “ворогів радянської влади” та співпраці з ОУН. Доньки були депортовані до Сибіру, а сам Андрій потрапив до внутрішньої тюрми НКВД у Києві. Після арешту отець Андрій був підданий численним допитам. Згідно з архівними даними, він відкрито зізнавався, що підтримує національну ідею та вважає себе українським націоналістом, хоча й не був членом ОУН. Отець Андрій усвідомлював небезпеку своїх переконань у контексті радянської політики, але залишався непохитним. Його допити проводилися українською мовою, оскільки він принципово не хотів говорити російською.
Радянські органи намагалися використати Андрія як важіль впливу на його сина Степана. Планувалося змусити священника написати листа до Степана із закликом до співпраці з радянською владою. Проте цей план провалився. Андрій Бандера відмовлявся йти на будь-які компроміси зі своїм сумлінням та переконаннями.
У липні 1941 року отець Андрій Бандера був страчений. Згідно документів, це сталося в момент коли німецькі війська якраз рвались до Києва. Його тіло поховали у спільній могилі разом із іншими жертвами радянських репресій. Місце його поховання точно не відоме, що стало ще одним символом трагічної долі тих, хто боровся за свободу України, як і загалом доля всіх дітей Андрія Бандера.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
