У Львові існували два райони з назвою Богданівка, які часто плутають навіть історики. Перший, давніший, виник у першій половині XVII століття на Краківському передмісті між сучасними вулицями Клепарівською та Куліша. Другий район під назвою Богданівка знаходився у верхній частині Городоцької вулиці, неподалік Копиткового.
Свою назву він отримав від імені вірменського власника Богдана Доноваковича, який у 1606 році отримав дозвіл на створення поселення. У 1678 році його нащадок Богдан Петрович продав територію монастирю Театинців без відома міської влади.
Протягом XVIII століття тут переважно оселялися євреї, і до 1765 року район налічував 30 будинків. Вулиця Джерельна отримала назву на початку XIX століття через численні джерела, що забезпечували місто водою. Королівська студня, яка існувала ще у XVII столітті, відігравала ключову роль у водопостачанні Львова.
У XIX столітті місцевість залишалася малозаселеною. На місці сучасного Краківського ринку розташовувалися ставки, один із яких знаходився між вулицями Базарною та Джерельною. Тут працювала купальня та лазня Мейзельса, що проіснувала до 1990-х років.
З XIV століття на території нинішнього Краківського ринку був єврейський цвинтар, який почали руйнувати під час Другої світової війни. У радянські часи його повністю ліквідували, а надгробки використали для мощення вулиць. У 1960 році на цьому місці відкрили критий корпус ринку, а залишки могильних плит були помітні до 1970-х років.
У старовинному районі львівської Богданівки сформувалася доволі незвичайна й навіть іронічна топонімічна картина, подібної до якої, мабуть, не знайти в інших містах світу. Вулиця Котлярська отримала свою назву ще у 1885 році, оскільки тут працювали численні майстерні з виготовлення котлів.
Після Другої світової війни, у 1946 році, радянська влада перейменувала сусідню вулицю (нинішню Ляймберга) на честь російського інженера Ползунова, який відзначився винаходом парової машини. Того ж року ще одну вулицю, що з’єднувала дві попередні (теперішню Балабана), назвали іменем Лазо – комуністичного діяча, відомого тим, що під час громадянської війни в Росії він загинув, за переказами, у паровому котлі, куди його кинули білогвардійці. Отож, випадковий збіг історичних назв перетворив цей район Львова на унікальний топонімічний феномен.
Другий район під назвою Богданівка знаходився у верхній частині Городоцької вулиці, неподалік Копиткового. Назва походить від Городоцької акцизної рогатки, де стягували мито з кожного коня, що в’їжджав до міста. Після спорудження залізничних вокзалів назва поширилася на більшу територію.
Центральним об’єктом району був Городоцький (Старий) цвинтар, заснований у XVII столітті. Його закрили у 1875 році після епідемії холери, а згодом забудували. Тут були поховані видатні особи, зокрема греко-католицький митрополит Антон Ангелович, чиє поховання не збереглося.
Наприкінці XIX століття район став житловим, переважно заселеним залізничниками. Вони будували будинки на вулицях Білінських (нині Смаль-Стоцького), Кульпарківській, Богданівці, Любінській дорозі та Левандівці. До Другої світової війни кількість українців серед залізничників скоротилася, оскільки перевагу надавали римо-католикам. Попри це, українці об’єднувалися навколо церкви Святого Володимира, школи імені Бориса Грінченка та читальні “Просвіти”. Доречі, про діяльність “Просвіти” в інших регіонах України теж варто почитати, наприклад тут можете дізнатись як просвітяни допомагали українізації Одеси.
Після Другої світової війни стару забудову частково знесли, на її місці з’явилися нові житлові квартали, промислові об’єкти та ринки. Таким чином, історія двох Богданівок відображає розвиток Львова протягом століть.
На карті Львова 1841 року від початку Богданівки, тобто сучасної вулиці Тобілевича, і далі вздовж Городоцької простягалися невеличкі будинки, розташовані серед садів і городів. У районі теперішньої вулиці Кузневича, ймовірно, знаходився фільварок, який належав вірменській родині Богдановичів. У період 1871-1933 років частина Городоцької, від нинішньої вулиці Боберського до міської межі, носила назву Богданівка. Сам район Богданівки поширювався далеко за Левандівський міст та залізницю, охоплюючи території сучасної Левандівки та Сигнівки, що підтверджується австрійськими та польськими картами Львова кінця XIX – початку XX століття.
Іван Керницький описував міжвоєнну Богданівку так: “Це околиця, де серед зелених садків та маленьких городів ховалися невеличкі кам’янички та одноповерхові будинки. Тут поєднувалося міське життя з сільською атмосферою: з вікон долинала музика, а над дахами кружляли хрущі. На Рогачці дзеленчали трамваї, а їм у відповідь відзивалося квакання жаб у ставках на полях Болгарів”. Поля, орендовані болгарами, розташовувалися між сучасними вулицями Героїв УПА та Кульпарківською, а неподалік стояла цегельня, що згоріла під час українсько-польської війни 1918-1919 років.
Юнаки Богданівки часто ставали членами Робітничого спортивного клубу (РКС), футбольна команда якого в 1930-х роках вийшла в окружну лігу. На підтримку команди громада звела стадіон, що згодом став відомий як “Сільмаш”. Старожили пригадують, що у вихідні на площі перед стадіоном часто працювали каруселі.
Район вздовж залізничної колії Львів-Станіславів, від Чернівецького мосту до Персенківки, був відомий як Шкарпи – мальовниче місце з зарослими травою і квітами насипами. Іван Керницький писав, що тутешні шляхи та галявини були улюбленими місцями закоханих пар.
Чернівецький міст мав сумнівну репутацію, його називали “мостом самогубців” через часті трагедії. Ще один міст – Червоний – вів до Кульпаркова, де знаходився психіатричний шпиталь, що також породжувало страшні історії.
Після Другої світової війни демографічний склад Богданівки змінився. Через виїзд польських мешканців цей район заселили вихідці зі Сходу та росіяни. Українцям зі сіл було складно отримати тут прописку. Лише переселенців з Холмщини, Лемківщини та Надсяння оселяли у Нових Збоїщах.
До 1970-х років у багатьох частинах Богданівки не було каналізації, а помиї зливали у стічні канави. Після війни більшість мешканців району працювала на заводі “Львівсільмаш”, який спеціалізувався на виробництві сільськогосподарської техніки. Молодь часто змушували йти працювати саме туди.
Богданівка була відома як один із найбільш кримінальних районів Львова. Тут діяли угруповання “Рокс”, “Гроб”, “Окружна”, “Сільмаш” і “Штахета”. Вони ворогували між собою, а також з хлопцями з Центру. Масові бійки, часто з використанням кастетів і свинчаток, були звичним явищем. У 1976 році на кінцевій зупинці тролейбуса №2 біля вулиці Окружної відбулася масштабна сутичка між хлопцями з ДОКу, Сигнівки та Окружної. У бійці брали участь сотні молодих людей.
Шкарпи в радянський період залишалися місцем зустрічей школярів, де вони курили, грали в карти та ловили рибу у ставках біля колії. Колись тут протікали потічки, що живили великі озера у районі вулиць Стрийської та Володимира Великого.
Транспортна ситуація тут теж почала змінюватись лише у другій половині XX століття. 1953 році на Богданівку пустили тролейбусний маршрут №2, який сполучав площу Кропивницького з рогом вулиці Окружної. У 1966 році запустили маршрут №9, що проходив через нинішні вулиці Героїв УПА та Любінську. Сьогодні район обслуговують тролейбуси №7 і №12, що сполучають Левандівку і Сигнівку з центром Львова.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
