Місто на рубежі XIX та XX століть доволі швидко зростало в плані населення. Буквально за пару десятків років його населення збільшилось вдвічі, приблизно до 200 тисяч людей. Звісно, була з них і проміжна ланка доволі багатих людей, до яких переважно належали поляки та євреї. То де ж жили у Львові багатії того часу? Давайте розбиратись разом.
У середині XIX століття Львів був адміністративним і культурним центром Галичини, але різко відрізнявся від аграрної провінції. Майже 29% львів’ян працювали в промисловості, 11% – у торгівлі, 23% – у різноманітних адміністраціях. Чверть населення складали чиновники, що робило Львів містом бюрократів. Релігійний склад був строкатим: римо-католики (понад 50%), юдеї (30%) і греко-католики (14%), тобто українці. До 1910 року частка греко-католиків ще більше зросла, а серед заможних еліт стрімко збільшилася кількість євреїв – із 25% у 1867 році до 62% у 1910-му. Тож можна сказати, що серед заможних людей частка євреїв була доволі високою.
Мапа Львова 1887 року поділяла місто на середмістя (історичний центр) і чотири передмістя: Жовківське (північ, Підзамче), Краківське (захід, вул. Городоцька), Галицьке (південь) і Личаківське (схід). Тож давайте розбиратись, яке з цих передмість любили багатії, а яких навпаки намагались уникати. Спойлер: вас точно дещо здивує, адже причини того що один район був не в фаворі неочевидні.
Краківське передмістя, що простягалося на захід від центру до залізничного вокзалу, було найпрестижнішим районом Львова. Це місце любили всі львів’яни, але жити там могли лише еліти. Особливо його обирали заможні єврейські родини, як-от банкіри Ліліени чи Гаусмани. У 1910 році 45% єврейських еліт селилися саме тут. Вулиця Сикстуська (нині Дорошенка) стала їхнім епіцентром: тут жили найбагатший львів’янин 1910 року Гаусман і власник готелю Альберт Шковрон. Поруч з’явився Пасаж Гаусмана (Крива Липа) – символ комерційного успіху.
Спогади Артура Ліліена-Бжоздовєцького, нащадка банкірської родини, малюють картину розкоші: “Мій прадід придбав будівлю головної пошти на Сикстуській, 23. Білий неокласичний фасад, товсті стіни, величезні сходи й паркет із королівського замку у Варшаві.” Родина Ліліенів взимку жила в місті, а влітку відпочивала на Софіївці. Палац Голуховських на вул. Листопадового Чину, 16, був ще одним символом Краківського передмістя. Ці маєтки були не просто домівками, а центрами світського життя.
На південь від центру простягалося Галицьке передмістя, улюблене іншими елітами – поляками та українцями, але перших було незрівняно більше. Тут селилися аристократи, як-от родина Млоцьких. Спогади Мар’яна Богдановича, вірменина за походженням, описують палац на вул. Сакраменток (Туган-Барановського) як просторий маєток із бальною залою й парком на кілька гектарів. Після смерті власниці Сабіни Млоцької палац здавали в оренду, але він залишався осередком світських подій.
Українська інтелігенція, часто зі священничих родин, також тяжіла до Галицького передмістя. Це був здебільшого середній клас, що жив у закритому середовищі. Це місце цінували перш за все за спокій і зелень району, уникаючи гамірного центру. Однак привабливістю воно все ж поступалось.
Личаківське передмістя, зокрема район Софіївки, було популярним серед еліт усіх національностей. “Це місце, де сусідили Іван Франко, Михайло Грушевський, родина Міколяшів і Лілієни, тобто тут уживались і українці, і поляки і євреї. Софіївка славилася мальовничими пейзажами й просторими віллами. Доречі, заможні львів’яни запозичували шляхетську традицію “двох будинків”: міську квартиру взимку й заміську віллу влітку.
Личаків добре підходив тим, хто шукав тиші, але був певною мірою віддаленим районом. Тому навіть деякі збанкурутілі родини (як Вільди, наприклад), вимушені перебиратись в місця подешевше, Личаків все ж часто не обирали для житла.
Жовківське передмістя, що включало Підзамче й вул. Хмельницького, було найменш привабливим для еліт. Його уникали представники всіх націй і верств, за можливості звісно. Дебора Фогель у “Львівській юдерії” описувала вул. Сонячну (Куліша) як тверезу ділову вулицю, що не викликає асоціацій із прекрасним і слугу. Площа Теодора ж була осередком дешевого життя – ринків, кітчу й сумнівних персонажів. Лише найбідніші єврейські родини залишалися тут через історичні обмеження, але після 1867 року, коли євреї отримали право селитися в інших районах, вони масово переселялися на Краківське передмістя.
У середині XIX століття середмістя ще зберігало привабливість, але до 1910 року заможні мешканці залишали його. Центр ставав затісним і занадто гамірним. Приклад родини Вільдів, що переїхала до орендованої квартири в середмісті після банкрутства, показує: життя тут вважалося незручним. Багатії шукали простору й зелені в передмістях, залишаючи центр купцям і біднішим родинам. Отакий от неочевидний факт, старі кам’яниці не дуже-то привабливали багатіїв, як хтось міг би подумати.
Заможні львів’яни намагалися зберегти шляхетський спосіб життя, навіть урбанізуючись. Аристократи будували палаци, і новітні багатії, зокрема банкіри переймали їхні звички. Джентльмени ходили на роботу пішки, поверталися на обід в екіпажах, пригощали візників горілкою й запрошували гостей. Це було класичним і своєрідним ритуалом.
Єврейські еліти, як Ліліени, інтегрувалися в міське життя, але зберігали дистанцію від купецьких кіл. Шляхта завжди відмежовувалася від комерційних еліт. Так тривало і в подальшому, аж до Другої світової, яка спричинила грандіозні зміни в національному та становому складі львів’ян, але про це якось іншим разом.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
