Ті часи залишились в минулому, але дещо ми отримали в спадок і до сьогодення. Більшість львів’ян зіткнулись тоді з геть новими реаліями, які поставили людей перед новими викликами. Однак, і місто, і його мешканці пережили ті часи і тепер згадують їх хто з посмішкою, а хто зі страхом.
Приблизно до літа 1993 року львів’янам хоч і жити було важко, але стерпно: дехто навіть купував одяг і харчі про запас. Люди тоді дуже боялися гіперінфляції і купували різні товари, боячись, що вони стануть недоступними. Ближче до осені ситуація різко погіршилася, звичним стало слово «обвал». Найдовші черги були за хлібом (вартість буханця білого від жовтня зросла у 9 рази, він коштував 1200 купонів). Усе стрімко дорожчало.
Такі делікатеси для бідних, як цукерки, тим паче шоколад, стали недоступними за ціною. Старі українські і польські інтелігенти, які все своє життя пили «кавусю», з сумом мусили переходити на доступну за ціною сурогатну «інку». Більшість громадян виключили зі свого асортименту десятки видів товарів, частина людей намагалася обходитися доінфляційними запасами (хто мав такі запаси, той мився «доперебудовним» милом за 13, 17 і 20 копійок аж до кінця дев’яностих).
Водночас з’явилася заможна меншість, яка виразно вирізнялася на загальному тлі якісним одягом. Восени почалася повальна мода на темно-коричневі шкіряні куртки спеціального видовженого покрою. Тому багато новітніх комівояжерів ходили із сумками, в яких були заготовки шкіри на ці куртки. Загалом багато хто вдягався того року краще, ніж раніше, і за імпортним одягом були черги. Але часто-густо пересічному громадянинові звичайна куртка була не по кишені. А придбати книгу стало серйозним випробуванням для бюджету навіть тих інтелігентів, які працювали.
Від 1992 року у місті масово поширюються комерційні кіоски, де завжди можна купити спирт «Royal», а вдома зробити з нього саморобну горілку – так дешевше. У продажу з’явилися перші памперси, тоді вони вважалися предметом розкоші, бо не всі могли дозволити собі такі витрати. У 1993 році найбільшим «атом» продажів у кіосках стають шоколадні батончики «Марс», «Баунті»
і «Снікерс». Того ж року почадася приватизація квартир. До лексикону львів’ян увійшло слово «євроремонт».
У 1994 вітрини магазинів заповнені, проте товар такий дорогий, що його майже не купують. А те, що доступне за ціною, швидко розходиться. «Лежачі» товари були здебільшого імпортними. Завезли багато польської продукції: желе, кекси, приправи. У той же час на машинах з’явилися нові українські автомобільні номери.
Пасажири вже не беруть у поїзді постіль, бо вона коштує ледь не третину вартості квитка (з цілого плацкартного вагону лише двоє-троє це собі дозволяли). Провідники попереджають, що в такому разі не можна користуватися матрацами, ковдрами, подушками.
У 1994 відкриваються фотопункти «Кодак». З’являються перші нічні клуби, а перші пейджери швидко стають предметом необхідності. У листопаді 1994 вперше у Львові з’явився мобільний зв’язок. Вартість телефону, залежно від марки від 1100 до 2400 доларів, підключення – 850, абонплата – 80 доларів. Такий зв’язок могли дозволити собі тільки 5000 громадян України.
Саме у 90-і з’являються кодові замки і домофони на брамах житлових будинків. Над ворітьми багатих приватних будинків чіпляють камери відеоспостереження, а в елітних багатоквартирних будинках повертають практику двірників-сторожів, які цілодобово чатують при вході. За часів СРСР закривалися брами лише декількох будинків у місті (на вулицях Глінки і Маяковського (Левицького), де мешкало високе партійне начальство.
Удітку і восени 1997 року у Львові почалася практика відімкнення електрики, деколи без попередження. Йдеш вулицею увечері, і навколо цілі квартали темних вікон, лише у деяких свічки горять. Відключали і опалення, і воду. Цього ж року на львівських підприємствах видавали зарплату власною продукцією: на «Іскрі» лампочками, на заводі «Львівприлад» пропонували брати зарплату. вітчизняними холодильниками, на інших підприємствах консервами, свічками, туалетним папером, яйцями, керамічними виробами. У Львові на кільцевій дорозі працівники велозаводу продавали велосипеди. 1998 року у Львові, як і у всій Україні, з’являються перші вуличні банкомати. Того року російський дефолт відбився й на Україні, ціни виросли майже удвічі.
Центр Львова посилено впорядковували. Будинки на площі Ринок пофарбували у світлі яскраві кольори, відновлюючи їх первісний вигляд. Зробили нові тротуари з фігурної плитки, на проспекті Шевченка переклали бруківку. А пізньої осені львів’яни виявили, що там, замість виритих минулого року звичних тополь, ростуть молоді клени.
У 1998 році французькі мікроавтобуси фірми «Пежо» (щоправда, турецького виробництва) заполонили Львів. Їздили нахабно – переїжджали через пішохідний перехід на червоне світло, причому на чималій швидкості. Крім них, маршрутними таксі працювали подібні німецькі машини
та ГАЗелі російської конструкції (три роки передтим їх почали випускати й в Україні на спільному складальному підприємстві «КримАвтоГАЗ» у Сімферополі).
Проте використовувалися й радянські рафіки Ризького автозаводу. Іржавий, понівечений корпус ледь не стелився по землі від навантаження набитими всередину пасажирами. Маршрутки розвантажили звичний громадський транспорт, особливо в години пік (правда, й вони тоді бували страшенно переповнені).
Також почали стрімко з’являтись різні кооперативи, великі і маленькі. Взагалі, можна було добре помітити зв’язок між колишньою партійно-комсомольською елітою та новими бізнесменами, часто це були одні і ті ж люди, або вони мали тісний зв’язок з номінальними власниками бізнесу.
Період кооперативного руху позначився кількома характерними явищами: можливістю заробити величезні гроші і неможливістю кудись їх вкласти, а також рекетом. Найбільш успишними були кооперативи, створені в харчовій, легкій промисловості та у сфері послуг. Перші кооперативні кафе склали справжню конкуренцю для державних закладів харчування і поступово витіснили не тільки державні, а й заклади Укркоопспілки. Вони поклали початок респектабельним ресторанам у майбутньому.
Один із перших подібних кооперативних закладів – «Хлібосол» – містився на початку вулиці Городоцької, поблизу старого ЦУМУ. Відвідування «Хлібосола» з вистоюванням у довжелезній черзі і куштуванням досить дорогих, але надзвичайно смачних, майже домашніх страв, стало для львів’ян правилом хорошого тону. На жаль, «Хлібосол» не витримав конкуренції у дев’яностих і закрився.
Кооперативи, які спеціалізувалися на пошитті взуття, незважаючи на поважного державного конкурента в особі фірми «Прогрес», процвітали. Їхнє взуття виготовлялося кустарним способом, використовувались найдешевші матеріали, а отже, не лише ціна, а і якість була надзвичайно низькою. Проте ціна забезпечувала сталий попит. У кооперативні куртки, сорочки та штани місцевого виробництва з неякісної тканини кольору брудної сіро-зеленої шмати львів’яни були вбрані аж до часу, коли все це на початку 90-х почали витісняти незрівнянно якісніші товари з Туреччини. Львівські човники наповнили цим крамом усі лотки і базари в місті.
У 90-і роки утверджується великий бізнес, але ніхто не міг відкрити свій великий бізнес, не узгодивши це з владою і кримінальним світом. Тоді кавказці хотіли посилити свій вплив у Львові, і були спроби підкупити львівську владу, а також намагання відкрити авіарейс Грозний-Львів. Траплялися перестрілки між азербайджанцями і чеченцями. Згодом кавказців з міста все ж витіснили, а в самому Львові почались війни між представниками різних кримінальних угруповань. Це заслуговує окремої розповіді, але загалом до кінця 1990-х років всі основні лідери бандитів у Львові відправились на той світ.
Радикальні економічні реформи Польщі змінили приватні торгові потоки. У 90-і поляки більше не їздили, як у 80-і, заробляти до Львова, тепер вже львів’яни везли на польські базари усілякий крам. Це стало для багатьох наших земляків стартом у приватний бізнес. Продавалося усе – від цвяхів і іткарпеток до електроприладів, особливо цінилися гірські лижі, постільна білизна, взуття львівської фірми «Прогрес», певний час продавали телевізори. А найвигіднішою стала торгівля алкоголем.
Львівські горілчані підприємства працювали на повну потужність, і тут вигравали ті, хто мав необмежену можливість купувати алкоголь. У ті роки човники привозили з Польщі на батьківщину здебільшого долари, а не товари, бо так легше було вижити тут, в Україні. Таким чином, українці пом’якшили полякам, особливо менш заможним верствам, негативні наслідки економічної шокової терапії, проведеної урядом Бальцеровича.
У 90-х утратив свою колишню потужність Львівський автобусний завод, загалом ця доля спіткала і більшість інших підприємств міста. ництво. Кондитерську фабрику «Світоч» придбала транснаціональна корпорація «Нестле», і внаслідок зміни власника змінився не тільки асортимент товарів, а й ринки збуту. Подібна ситуація склалася з такими підприємствами, як «Галичфарм», «Автонавантажувач», «Сільмаш», «Рема», завод кінескопів.
Загалом, час був не надто веселий. Економічна криза, масова міграція як за кордон, так і всередині країни (зокрема до Києва) породили думку про провінційність та занедбаність Львова. Деякі проблеми 1990-х років зберігаються в місті і зараз, зокрема зношеність житлового фонду, дороги, проблеми з водопостачанням.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
