Місце, від якого кидає у страх: львівська в’язниця Бригідки

Колись тут звучали лише молитви, а згодом – благання про пощаду та збереження життя. Невідомо як щодо першого, а от прохання пощадити тут точно нікого не дивували і не вражали. Тут розстріляли сотні людей у минулому жорстокому XX столітті.

З монастиря у тюрму

На картах XVIII століття зображено кам’яний костел Святої Бриґіди, до якого зі заходу прилягав корпус монастиря. З північного боку розташовувався монастирський сад. Монастир Святої Бригіди у Львові було засновано в 1614 році за ініціативою львівського архієпископа та на кошти благодійниць Анни Фастковської і Анни Порадовської. Він служив осередком для виховання дівчат із шляхетських родин.

Закриття монастиря відбулося в 1782 році, на той час у ньому проживали 30 черниць. Після приходу австрійської влади, яка замінила польську адміністрацію, монастир було перетворено на чоловічу в’язницю “Бригідки” в 1785 році. Відтоді ця в’язниця функціонує донині, що робить її найстарішою чинною в’язницею у Львові.

У 1840-х роках будівлю перебудували в ампірному стилі. Колишній костел опинився всередині закритого двору й став екуменічною каплицею для ув’язнених. Станом на 1875 рік тут утримувалося 1468 в’язнів, із яких майже 200 були засуджені за вбивства. У 1902 році у в’язниці спалахнув бунт, під час якого ув’язнені вимагали полегшення режиму утримання. Адміністрація частково пішла на поступки, що принесло “Бригідкам” серед кримінальних елементів прізвисько “Америка” через ліберальніші умови.

Місцевий контингент і втечі

У львівській в’язниці “Бриґідки” відбували покарання як кримінальні, так і політичні в’язні. У 1889 році тут утримували Івана Франка, заарештованого за підозрою у зв’язках з російськими “шпигунами” Сергієм Дегеном і Богданом Кистяківським, які приїхали з Києва відвідати Галичину та Карпати. Під впливом цього кількамісячного арешту Франко написав цикл віршів “Тюремні сонети”.

У стінах Бриґідок проводилися й страти. Однією з найвідоміших стала страта 23 грудня 1932 року, коли тут повісили бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Їх засудили до смерті за напад на поштове відділення в Городку та вбивство Тадеуша Голувка, керівника східного департаменту польського Міністерства закордонних справ і прихильника польсько-українського зближення. ОУН звинувачувала Голувка в “духовному роззброєнні” українського суспільства. Під час страти у львівських церквах проводилися Богослужіння, які супроводжувалися безперервним дзвоном на знак скорботи.

16 червня 1939 року з тюрми втекли троє членів ОУН. На честь цієї події у 2008 році на фасаді будівлі відкрили скульптурну композицію, яка зображає трьох соколів, що прориваються крізь тюремні ґрати. Поруч встановлено пам’ятну плиту з написом: “Воля ціни не має! В пам’ять про пластунів — членів ОУН, політв’язнів Ярослава Гайваса, Петра Башука та Петра Канюки, які 16.06.1939 р. здійснили відчайдушну втечу з польської в’язниці “Бриґідки“.

Розстріли 1941 року

Справжня трагедія розігралася в Бриґідках у червні 1941 року, коли тюрма, вже перейменована на №4 НКВС, стала місцем масових убивств. Після початку німецько-радянської війни радянська влада здійснила так зване “розвантаження” львівських тюрем, позбавляючись політичних і кримінальних в’язнів. Частину з них евакуювали на схід, інші були відпущені, але більшість – жорстоко вбито.

Серед загиблих були й ті, кого заарештували в перші дні війни. За даними Музею жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, в Бриґідках було знищено 739 осіб, тоді як у тюрмі №1 на Лонцького – 1681, а в Замарстинівській тюрмі №2 – 971 людину.

Ніч на 24 червня 1941 року ознаменувалася спробою визволення в’язнів силами ОУН. Хоча у місті все ще перебувало чимало радянських солдатів, охорона тюрми №4 розбіглася, і близько 300 ув’язнених змогли вибратися на волю, поки енкаведисти не повернулися для продовження своїх кривавих розправ.

Про масштаб розстрілів згадував пізніше один з в’язнів:

Тут було бiля 13 тисяч в’язнiв. З початком бомбувань 22 червня 1941 р. у коридорах замiсть одного стражника поставили 5. Цього ж дня почали викликати з камер в’язнiв, заводили до пивниць, звідки лунали пострiли. Вiкна моєї камери були бiля входу до пивниць. Весь день i нiч там тривали розстрiли. Вночi на понедiлок сторожа покинула в’язницю. Ми почали виламувати дверi, декому вдалося вибратися на подвiр’я. Таких на ранок у вiвторок набралося до 100. З вiкна камери я бачив, як сторожа НКВД увiйшла головним в’язничним входом на подвiр’я i розстрiляла бiльшiсть з них, а решту повернула до камер. У середу на розстрiл викликали i мене. Сказав, що на таке прiзвище у камерi нiкого немає. Коли ж прийшли вдруге, сказав, що того чоловiка викликали попереднього дня, а мої документи забрав якийсь енкаведист. Так я врятувався до суботи. Зi 100 в’язнiв у камерi залишилося 12.

Подальші події

Під час німецької окупації в 1941–1944 роках будівля залишалася порожньою, а після приходу радянської влади її знову відремонтували і ввели в експлуатацію. У повоєнний період в “Бригідках” виконували смертні вироки, розстрілюючи засуджених у підвалі пострілом у потилицю. Тіла розстріляних таємно ховали за межами міста. Наприкінці 1980-х років практику розстрілів припинили, а вхід до “розстрільного підвалу” було замуровано.

Вже за часів незалежності тут продовжував діяти слідчий ізолятор №19. Таким чином, це найдавніша тюрма на території України. Неодноразово висловлювались задуми про закриття установи або перенесення її кудись в інше місце, але поки що вони так і не дійшли до реальності.