Ляшко з вилами, президент-втікач з гречкою, а колишній мер Києва з бабусями – ні, це не перелік безглуздих новини, а приклади неординарної політичної реклами напередодні виборів. Такі креативні способи, насправді залишають у майбутнього електрорату певні враження і допомагають запам’ятати того чи іншого кандидата. Сьогодні ми покажемо, якою була політична реклама у Львові в ХІХ столітті, про чудернацькі вихідки та часом провоктивні рекламні компанії – читайте в матеріалі.
Спочатку доцільно буде розглянути саме явище реклами на Львівщині, яке до слова, з’явилося не так давно. Власне, в ХІХ столітті розпочалася ера реклами, спочатку вона була доволі скромною. Розміщували неонові вивіски на готелях та транспорті, але вартувала така послуга на ці часи неабиякі статки. Тож, розкошелитися на неї могли тільки заможні галичани або іноземці, що утримували на теренах Галичини свої підпримтства. Згодом реклама почала з’являтися і у локальних журналах та часописах.
Невеличкі замітки розміщували на останніх сторінках видань: рекламували все; від трикотажних панчіх та засобів гігієни, як от на світлині вище. З цікавого відзначимо, що частенько підприємці вдавалися до незвичних способів просування продукту. Наприклад, щоб вдало вийти заміж потрібно було митися милом конкретної марки, або щоб звабити коханого пропонували стрижку чи укладку в найдорожчому салоні Льовова.
Вже в другій половині ХІХ століття з’являється таке поняття як “рекламні агенції”. Так, для видань створилися нові сприятливі умови, адже збільшився потік рекламодавців, які охоче замовляли нові оголошення, щоб просунути свою продукцію. Врешті-решт політичні кандидати також почали замислюватися над тим, як просунути себе як кандидата у місцеві ради та Галицький Сейм. Отут і почалася сторінка, яка відкрила новий епоху для світу політики.
Читайте також: Цілющі води Черче – курорт на Галичині та колиска для родини композиторів Лепких
В певний період 19 століття головним представницько-законодавчим органом австрійської провінції Королівства Галичини та Володимирії став Сейм. До складу сейму входили тільки представники аристократії і духовенства: князі, графи, барони, єпископат римо-католицької, греко-католицької, вірменсько-католицької церков і шляхта, що платила щорічний податок сумою 75 злотих.
Однак, втрапити до Сейму можна було і за іншої нагоди, рекомендація товариша та підтримка електорату. Власне, саме останнє й спонукало осіб, що бачили себе у полічній кар’єрі створювати для себе позитивний імідж. Однак, тоді в управлінні переважали польські та австрійські кандидати, українці ж об’єдналися у партію «Руський клуб». Ця фракція регулярно проводила збори та ухвалювала пропозицію для голосування щодо тих чи інших питань.
Формально, перманентного голови клубу не було, тож логічно, що лідери клубу час від часу нагадували про себе, натякаючи на певну посаду, бодай і умовну. Цікаво, що голову клубу переобирали з кожним новим зібранням. Так, ним був священник Йосиф Кульчицький, в ті часи священнослужителі користувалися авторитетом, а їхні слова частенько з’являлися у місцевих часописах. Цитати Кульчицького вважали за істину.
Додамо, що зібрання сейму нагадувало палкі засідання Верховної Ради, всі учасники могли вільно висловлюватися стосовно того чи іншого законопроєкту. Лідери політичних об’єднань зазвичай говорили від імені свого округу, їхні промови згодом друкували у жовтій пресі, яку потім продавали дітлахи на вулиці, щоб заробити злоті на цукерки та хліб.
Читайте також: Готель “Львів” – сучасна реконструкція та радянські скандали
Потрібно зауважити, що за часів Сейму українців там було небагато, тільки 50 людей на противагу польским обєднаннаням, які налічували сумарно пару сотень. Тож, щоб урівноважити це доводилося домовлятися та просувати кандидатуру українців через ораторське мистецтво. Так, депутат та суддя Галицького суду Лаврівський Юліан певний час намагався достукатися до верхівки Сейму.
“Єднають нас тисячі зв’язків: родинні, товариські та інші, навіть смерть нас не розділяє, бо маємо спільні гроби… Домагаємося тільки двох речей: перша – це рівноправність, щоби ви нас не полонізували, друга – щоби ви нас не деморалізували”, – писав до поляків Лаврівський, однак лист цей був загублений.
Крім листів, пробиватися в політичну еліту допомагали зустрічі однодумців, на які запрошувались членів Сейму, бажаючи, щоб ті належно оцінили ту чи іншу кандидатуру, тож тогочасні активісти багато уваги приділяли представленню.
Перед тим, як балотуватися створювали імпровізоване резюме, де вказували всі свої здобутки, включно зі шкільними оцінками. Однак, дехто прямував і не дуже чесним шляхом, мова йде про підкупи, але пляшкою шампанського не обходилося. Пропонували публікацію в авторитеному журналі, частину акцій з прибуткового товариства чи земельну ділянку.
Читайте також: Михайло Брилинський і його дзвони – історія “гучного підприємця”
“Руський клуб” однак прославився не лише ораторським мистецтвом, але й гарячими сутичками, під час яких москвофілам добряче перападало. Тривалий час, вони існували у складі клубу, але їхні ідеї суперечили цінностям організації.
Тож, невдовзі прихильники росії вийшли. По собі вони залишили чималий саркастичний вклад в тогочасні часописи. Бійки у клубі збирали навколо себе журналістів та фотокореспондентів, які залюбки робили замальовки виборчих сварок. Тільки карикатурами справа не завершувалася, в хід йшли і рекламні листівки клубів та ресторацій, де дотепно змальовували політичні перепитії.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
