Роман Дашкевич походив з старовинного роду, що здавна мав відношення до військової справи. Хоча батько Романа був священником, а сам Роман закінчив юридичний факультет Львівського університету, кров предків кликала його до зброї. Тим більше, що у 1914 році вся Галичина жила в передчутті великих змін і появи власної держави на руїнах імперій.
У 1912 році юний Роман Дашкевич став одним із організаторів спортивного товариства «Січ», яке згодом влилося до Легіону Українських січових стрільців (УСС). Для підготовки січових стрільців Дашкевич на власні кошти придбав 200 гвинтівок і одностроїв. У цей час він познайомився з Оленою Степанів, яка командувала жіночою чотою. Вона стала легендарною жінкою-воїном, а згодом дружиною Романа Дашкевича.
29 травня 1915 року в бою під Лисовичами Олена Степанів потрапила в російський полон. Ця, здавалося б, звичайна подія на війні, яка забрала життя мільйонів солдатів, привернула увагу львівських і віденських газет. За долею Олени Степанів почали стежити всі українці Австро-Угорської імперії. Така увага, своєю чергою, викликала особливий інтерес російської чорносотенної преси і вплинула на умови утримання відважної українки в Ташкенті.
Роман Дашкевич також потрапив у російський полон і був інтернований до табору в Забайкаллі. Пізніше родинна легенда стверджувала, що він спеціально здався, аби знайти Олену Степанів. У полоні Дашкевич видавав газету антиавстрійського змісту, в якій передбачав утворення Української держави на руїнах Австро-Угорської імперії.
У тому ж таборі Іван Рудницький (пізніше відомий як Іван Кедрин) видавав газету протилежного змісту – він вірив, що центральні держави допоможуть створити Україну на руїнах Російської імперії. Незважаючи на різні погляди щодо шляхів політичного звільнення української нації, Роман Дашкевич і Іван Рудницький залишалися добрими друзями.
Роман Дашкевич і Іван Рудницький, скориставшись першою нагодою, покинули табір і виїхали до Києва. Іван Рудницький вирішив присвятити себе освіті, а Роман Дашкевич став одним із засновників Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. 18 листопада 1917 року в таборі військовополонених у Дарниці він набрав перших 22 добровольців, і з часом їхнє число зросло до двох сотень.
Одним із головних завдань Куреня січових стрільців був захист Центральної Ради, проте на початкових етапах стрільцям доводилося носити австрійські однострої та харчуватися разом з іншими полоненими на «етапних пунктах». Це було зумовлено нерозумінням діячами Центральної Ради важливості армії. Роману Дашкевичу довелося докладати значних зусиль, щоб виправити ці помилки і забезпечити стрільців зброєю та одностроями, незважаючи на опір офіційних військових установ.
Тим часом більшовицька пропаганда деморалізувала військові частини, що призводило до масового дезертирства з армії. У таких умовах найбільш дисциплінованими залишалися січові стрільці. Перший гарматний відділ під командуванням Романа Дашкевича, який спочатку складався лише з дванадцяти стрільців, згодом розрісся до шести гарматних полків Гарматної бригади.
Коли в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, Центральна Рада спочатку не реагувала на нього. Перші сутички почалися лише 29 січня 1918 року. Нарешті, відділу Романа Дашкевича було наказано захопити Фролівський монастир на Подолі, звідки вівся мінометний вогонь. Стрільці Дашкевича виконали наказ і захопили більшовицькі міномети. В ході боїв обидві сторони зазнали значних втрат – січові стрільці втратили половину особового складу вбитими та пораненими.
У січні 1918 року січові стрільці мужньо обороняли Київ під час більшовицького наступу під командуванням Муравйова. Іноді бої доходили до рукопашної сутички. Вуличні бої тривали до 2 лютого. 4 лютого відділи стрільців разом із гайдамаками придушили повстання на заводі «Арсенал». Однак 8 лютого стрільцям разом із Центральною Радою довелося відступити з Києва під натиском більшовицьких сил. Завдяки своїй мужності та самопожертві січові стрільці не тільки врятували Центральну Раду, але й запобігли тому, щоб більшовики поставили під сумнів підписання Україною Берестейського мирного договору, який дозволив зберегти українську державність.
Навіть під час відступу січові стрільці проявили себе з найкращого боку. Якщо деякі військові частини, деморалізовані пропагандою та політикою Центральної Ради, залишали гармати, то стрільці, розуміючи, що війна тільки починається, не могли допустити думки про залишення зброї ворогу. Відступ зміцнив гарматний відділ Дашкевича на цілий ешелон з гарматами, які дванадцять стрільців завантажували в холоді та під загрозою наступу більшовиків. Якщо до відступу Дашкевичу не вистачало гармат, то тепер йому бракувало людей для їх обслуговування.
У Великдень 1918 року сталася одна з тих подій, які не мають значних історичних наслідків, але чудово характеризують героїв свого часу. Перед переворотом гармаші Дашкевича розміщувалися в Михайлівському монастирі. Незважаючи на те, що присутність військових була небажаною для монахів, вони швидко звикли один до одного. Гармаші очистили монастир від гною, що залишився після квартирування більшовицької кінноти. Вдячні монахи вирішили напекти пасок для квартирантів. Однак через гетьманський переворот вони вирішили запросити лише старшин. Коли Романа Дашкевича та старшин запросили на паски, Дашкевич відмовився, мотивуючи це тим, що якщо рядові гармаші не отримають пасок, то і старшини їх їсти не будуть.
Після розпуску стрільці масово приєднувалися до українських військових частин, чиїм командирам вони довіряли. Роман Дашкевич очолив легку Стрілецьку батарею при гарматному полку Запорозької дивізії отамана Болбочана. Січові стрільці і запорожці добре знали один одного з першої війни з більшовиками. Повернення додому не обговорювалося, адже це означало б повернення на службу в австрійське військо і участь у боях на італійському фронті, що не відповідало українським інтересам. До того ж січові стрільці не вірили, що новий гетьман зможе утриматися при владі.
16 листопада старшини оголосили січовим стрільцям про визнання влади Директорії УНР, і рядові підтримали це рішення. Проти німців і гетьманської варти мали виступити чотириста січових стрільців з чотирма гарматами. Хоч сили здавалися малими, бійці вірили у свою перемогу. Повстання проти гетьмана розпочалося з роззброєння німецьких частин. У Німеччині вже почалася революція, на західному фронті солдати відмовлялися воювати з французами, тож і в українських гарнізонах німецьке командування було змушене скоритися рішенням солдатських рад – спочатку оголосити нейтралітет, а згодом взагалі евакуюватися з України.
За воєнні заслуги Головний отаман Симон Петлюра підвищив Романа Дашкевича до полковника, а стрілецька артилерія отримала поповнення за рахунок гетьманських батарей. Гарматна бригада УСС збільшилася до 70 гармат і 4600 стрільців, тож з оперативно-організаційною метою її реформували на шість гарматних полків.
Цим полкам довелося битися з більшовиками за Чернігів і Полтаву, з білогвардійцями за Донбас і Одесу, з поляками за Львів. На жаль, сама звитяга січових стрільців не могла гарантувати перемогу УНР в умовах провалу фронтів через зраду збільшовичених отаманів. Січовим стрільцям разом з усією Дієвою армією УНР довелося залишити Лівобережну Україну і вести бойові дії на Правобережжі. І знову гармаші-січовики були одними з найкращих – вони не давали більшовикам розвинути швидкий наступ на Кам’янець-Подільський, щоб потім розвинути контрнаступ і відвоювати Київ на один день.
Перемогти захисників України не могли ні більшовики, ні білогвардійці. Але епідемія тифу завдала того удару, від якого Дієва армія УНР не змогла оправитися. Бунт отамана Волаха 3 грудня 1919 р. залишив уряд УНР без державної скарбниці. В ніч з 5 на 6 грудня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Польщі. Тоді командування Корпусу січових стрільців видало наказ про розпуск одного з найкращих військових формувань армії УНР. І хоча Корпус було розпущено, деякі гармаші продовжили війну за Україну, взявши участь у зимовому поході.
Після розпуску січових стрільців Роман Дашкевич спочатку перебував на еміграції в Чехословаччині та Австрії. У Празі 1920 року він разом з Євгеном Коновальцем став при витоках Української військової організації. Це знову поєднало Романа Дашкевича і Олену Степанів. У 1921 році Олена Степанів успішно захистила докторську дисертацію у Відні, після чого молодій парі було вирішено повернутися до Львова. У Львові Роман Дашкевич почав свою адвокатську діяльність, а Олена Степанів працювала в гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. 13 грудня 1926 року в Дашкевичів народився син Ярослав, проте це не завадило Роману Дашкевичу продовжувати активну громадську діяльність.
У 1925 році Роман Дашкевич став при витоках спортивно-пожежного товариства “Луг”. Незважаючи на зовнішню лояльність до польської влади, це товариство мало на меті національно-патріотичне виховання місцевого населення та створення резерву для майбутніх українських військових формувань.
У 1939 він покинув Львів, щоб вже більше ніколи до нього не повернутись. Дашкевич знав, що радянська влада не пробачить йому участі у збройній боротьбі під час визвольних змагань. Водночас Олена Степанів категорично відмовилась покидати Львів, що і коштувало їй років життя та здоров’я. Вона була заарештована та змогла повернутись до Львова лише 1956 року, а вже 1963 року вона померла. Син Ярослав теж деякий час провів в ув’язненні, хоча потім і був допущений до вищої освіти, став відомим істориком.
Роман Дашкевич оселився в Австрії, відмовившись виїжджати в США через переконання в тому, що західні країни розпочнуть нову війну проти СРСР. У еміграції він зайнявся літературно-історичною працею і у 1965 році опублікував книгу спогадів “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота”. Уряд УНР в екзилі підвищив полковника Романа Дашкевича до генерал-хорунжого.
Роман Дашкевич помер 12 січня 1975 року у віці 82 роки. Указом Президента України П. Порошенка від 6 травня 2019 року 26 артилерійській бригаді було присвоєне почесне найменування імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
