На початку 1990-х років Україна переживала значні зміни у своїй соціальній, культурній та політичній сферах. З розпадом Радянського Союзу постала необхідність переосмислити історичну спадщину, що залишилася від радянських часів. Львів, як одне з найбільш історично багатих та патріотичних міст України, став центром цього процесу декомунізації. Деякі монументи радянського часу демонтували ще за часів існування СРСР.
Ніколай Кузнєцов здобув славу завдяки своїй діяльності у Львові, який був окупований німцями. Він жив під чужим іменем таємно, використовуючи момент для здійснення стратегічних ударів. Зокрема, він застрелив віце-губернатора дистрикту Галичини Отто Бауера та начальника канцелярії Ганса Шнайдера. Що стосується обставин смерті самого Кузнєцова, існує декілька версій, серед яких є й ті, що вказують на причетність бійців УПА. Втім, це наразі і не дуже-то важливо.
Над пам’ятником, присвяченим Ніколаю Кузнєцову, працювала велика команда: скульптори В. Власов, С. Рукавішнікова, В. Подольський, а також архітектор В. Дорошенко. Цей монумент було урочисто відкрито у 1962 році у сквері на перехресті вулиць Івана Франка та Інституцької (нині вулиця Свєнціцького). На фасаді гранітного постаменту було вигравіювано: “М. І. Кузнецов. Герой Радянського Союзу”. З лівого боку постаменту розміщені слова з листа Кузнєцова до його родини, а з правого – цитата з вірша Максима Горького “Пісня про сокола”. Пам’ятник було демонтовано 1993 року та відправлено на батьківщину радянського агента, в місто Талиця, що в Росії.
Після завершення Другої світової війни радянська влада не поспішала встановлювати у Львові центральний символ комуністичного режиму – пам’ятник Володимиру Леніну. Для створення скульптури запросили не місцевих майстрів, а московського скульптора Меркурова. В той же час, міська влада почала підготовку площі перед Оперним театром, де планувалося поставити пам’ятник.
На відкриття монумента у 1952 році зібралося багато людей і партійних функціонерів з усієї області. Проте, ще більше людей зібралося навколо цього ж постаменту у 1990 році, коли його демонтували. Це сталося ще до проголошення незалежності України.
Цікаво, що Львів став другим містом у країні, яке розпочало “ленінопад”. Першим у цій справі став Червоноград, і вже 14 вересня 1990 року Львів приєднався до цієї ініціативи. Демонтаж пам’ятника Леніну відбувався на очах 50 тисяч глядачів.
Монумент радянському письменнику-комуністу Ярославові Галану з’явився на площі, що носила його ім’я (нині площа Євгена Петрушевича), у 1972 році. Він був створений скульпторами Олександром Пилєвим та Валентином Усовим. У 1992 році, після здобуття незалежності, цей пам’ятник демонтували, а площа отримала нову назву на честь Євгена Петрушевича.
Під час та після Другої світової війни Ярослав Галан критикував ідеї української незалежності, називаючи українську революцію “жовто-блакитним маріонетковим балаганом”. Він також активно дискредитував ОУН-УПА та греко-католицьку церкву. Зокрема, він зневажливо називав митрополита Андрея Шептицького, який у своєму листі до Гіммлера засуджував масові нацистські злочини та рятував євреїв, “бородатим мутієм свяченої водички” і обвинувачував його у співпраці з нацистами.
Крім того, у своїх публіцистичних роботах Галан часто вигадував історії про нібито вчинені українськими націоналістами злочини, які насправді не мали підтвердження. Навіть після того, як його дружину стратили за сфабрикованими звинуваченнями у 1932 році, його відданість радянському режиму залишалася непохитною, і він продовжував виправдовувати радянську політику.
Ще одним радянським символом, який зник з карти міста, став пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”, встановлений у 1980 році на сучасній площі Стефана Яворського. Він був створений відомим львівським скульптором Йосипом Садовським. Львів’яни жартома називали його “цирозною печінкою” через незвичну форму. У 1990-х роках знак демонтували. Мабуть, це один з найбільш “молодих” радянських пам’ятників, бо простояв він лише трохи більше десяти років.
Перший пам’ятник комуністичної епохи у Львові був зведений незабаром після початку Другої світової війни та окупації Галичини Червоною армією, а саме у жовтні 1939 року. Він був присвячений державотворчим зусиллям тодішнього вождя пролетаріату Йосипа Сталіна, зокрема Конституції СРСР 1936 року, відомій як “сталінська”.
Ця конституція на папері гарантувала громадянам рівні права, свободу совісті, слова, друку, зборів і мітингів. Однак, незважаючи на проголошені свободи, за найменшу критику сталінського режиму люди могли отримати тривалі тюремні строки або бути страченими. Мітинги та збори дозволялися лише під контролем і за ініціативою влади. У структурі НКВС існував спеціальний відділ, який займався перлюстрацією листів, що дозволяло без санкцій читати кореспонденцію підозрілих осіб.
Пам’ятник у формі колони, увінчаної фігурами солдата Червоної армії, робітника, матері з дитиною, студентки та селянина з хлопчиком, розташовувався на перехресті нинішніх проспекту Свободи, вулиці Гнатюка та площі Івана Підкови. Під цими типовими для радянських пам’ятників фігурами були розміщені комуністичні гасла українською, польською та івритом. Цікаво, що радянська влада вибрала ці три мови, не включаючи російську, як найбільш поширені в місті.
Цей монумент простояв до 30 червня 1941 року, коли Львів опинився під контролем нацистів, які не знайшли в ньому жодної мистецької цінності, а тільки радянську пропаганду. Монумент було знищено, після вигнання німців радянська влада не стала його відновлювати.
А ось цей монумент багато львів’ян скоріш за все, пам’ятають. Юрій Великанович – один з західноукраїнських комуністів, втім приходу своїх улюбленців до Львова він так і не дочекався. Свого часу він поїхав воювати за республіканський уряд Іспанії у складі роти імені Тараса Шевченка, спеціального формування, що складалось з українців. В боях на річці Ебро Великанович загинув, це сталось у 1938 році. Детальніше про ті події можна почитати тут.
А в 1982 році у Львові йому поставили пам’ятник у вигляді хлопця в формі республіканської армії, що тримає в руках записник (Великанович був поетом та письменником). Після здобуття незалежності пам’ятник неодноразово піддавався пошкодженням, а в 2017 його остаточно вирішили перемістити до музею.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
