Софія Окуневська — це ім’я, яке стало легендою. Уявіть: у XIX столітті, коли жінкам казали, що їхнє місце — вдома чи максимум у ролі повитухи, ця галичанка стала першою лікаркою, гінекологинею і докторкою медицини в Західній Україні.
Вона не просто лікувала людей, а й боролася за те, щоб жінок пускали в науку, і навіть започаткувала променеву терапію в наших краях. Її називали “свята Софія” за доброту, але життя в неї було далеко не казкою. Давайте розберемося, як сільська дівчина стала іконою медицини і чому її історія досі чіпляє.
Софія народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка на Тернопільщині, тоді ще частина Австрійської імперії. Її тато, Атанас Окуневський, був священником із давнього українського роду, людиною начитаною і прогресивною. Але коли Софії було лише п’ять, сталася біда — померла мама. Дівчинку віддали на виховання до тітки, яка була заміжня за Іваном Озаркевичем — крутим громадським діячем, що засідав у Віденському парламенті й Галицькому сеймі.
У їхньому домі Софія росла в атмосфері, де культура і розум були на першому місці. Там бували Іван Франко, Леся Українка, а бібліотека ломилася від книг. Разом із двоюрідною сестрою Наталею Кобринською, яка потім стала відомою феміністкою, Софія вбирала ідеї про свободу і знання. Її тато, до речі, сам у зрілому віці кинув священство, поїхав до Відня, вивчився на лікаря і працював на Буковині. А дядько Кирило був одним із перших українців-фармацевтів. Тож любов до медицини в Софії, мабуть, була у крові.
Вона з дитинства мріяла допомагати людям, але в ті часи дівчатам усе перекривали: ні тобі нормальної освіти, ні доступу до університетів. Але Софія — не з тих, хто опускає руки. Вона взяла і склала іспити в Львівській академічній гімназії — уявіть, одна з 13 дівчат в імперії, які отримали атестат! Її наставником був Юліан Кобилянський, брат письменниці Ольги Кобилянської, і він не раз казав, що Софія — просто ходяча енциклопедія.
Гімназія — це було тільки розминка. Щоб стати лікаркою, треба було вчитися в університеті, а в Австро-Угорщині жінок туди не пускали. Софія не розгубилася: разом із Наталею Кобринською вони рвонули до Швейцарії, бо Цюрихський університет брав усіх, незалежно від статі. У 1884 році Софія вступила на медицину, а Наталя — на економіку.
Навчання було не мед: анатомію зубрили ночами, лекції — німецькою, а ще треба було доводити, що ти не гірша за чоловіків. Але Софія всіх вражала — професори тільки й говорили про її старанність. У 1896 році вона стала першою галичанкою з медичним дипломом, а потім ще й захистила докторську про анемію. Уявіть, перша жінка-докторка медицини в усій імперії!
У Цюриху Софія не тільки вчилася, а й тусувалася з активістками, які боролися за права жінок. Наталя Кобринська і Ольга Кобилянська підливали масла в огонь, і Софія сама почала писати. Під псевдонімом Єрина вона опублікувала в альманасі “Перший вінок” оповідання “Пісок. Пісок!” і статтю про весільні обряди. Там вона розповідала, як важко жінкам у патріархальному світі, і це був її перший крок у фемінізмі.
А ще в Швейцарії вона зустріла Вацлава Морачевського — польського лікаря, який підтримував українців. Вони покохали одне одного, одружилися в 1890-му, народили сина Юрія і доньку Єву. Це був союз двох розумних людей, які мріяли зробити світ кращим.
Після університету Софія з родиною повернулася до Галичини, але тут її чекали нові проблеми. Іноземний диплом не визнавали, а жінок-лікарів вважали якоюсь дивиною. У 1897 році вони з Вацлавом переїхали до Кракова, де Софія почала битися за визнання диплома. Петиції, іспити, відмови — усе це тягнулося роками. Але в 1900-му Краківський університет нарешті дав добро, і вона змогла працювати офіційно.
Та Львів усе ще не був готовий до жінок-лікарів, тож Софія поїхала до Карлових Вар у Чехії. Там вона лікувала багатих курортників, але серцем була з бідними галичанами. Повернення до Львова стало її тріумфом. Вона влаштувалася в “Народну лічницю” — благодійну лікарню для простих людей, яку підтримував митрополит Андрей Шептицький. Її кузен Євген Озаркевич очолював заклад, і разом вони творили дива.
Софія стала першою в Західній Україні, хто почав використовувати променеву терапію для лікування раку, за методикою самої Марії Склодовської-Кюрі. Її кабінет ніколи не пустував: селянки, міщанки — усі йшли до “святої Софії”. Вона не просто лікувала, а вислуховувала, підтримувала, і це було щось нове. Софія ще й організувала курси для медсестер і акушерок, писала перший словник української медичної термінології разом із Озаркевичем і навіть стала співзасновницею Лікарської комісії — фактично першої профспілки для українських лікарів. Вона не просто працювала, а міняла правила гри.
Коли почалася Перша світова, Софія не сиділа склавши руки. Вона поїх ршила до таборів у Моравії, де лікувала українських переселенців із Галичини. Умови були жахливі: ні нормальних ліків, ні чистоти, але вона тягнула на собі все, не скаржачись. Та в цей час її життя почало тріщати. Шлюб із Вацлавом дав тріщину: він працював у Лінці, вона — у Львові, і відстань їх роз’єднала. А потім Вацлав закрутив роман із молодшою художницею Марією Водзіцькою. Польсько-українські конфлікти 1918 року лише підлили масла у вогонь. У 1919-му вони розлучилися, і Софія трималася, але було видно, що їй боляче.
Але це ще не все. Найстрашніше сталося, коли її донька Єва, яка вчилася на архітекторку в Швейцарії, не витримала тиску і покінчила з собою. Вона могла стати першою українкою-архітекторкою, але доля склалася інакше. Софія замкнулася, спілкувалася тільки з сином Юрієм і пацієнтами. Юрій, до речі, став її опорою — він одружився з художницею Марією Кромпець, і їхня донька, названа Софією на честь бабусі, була для лікарки справжнім промінчиком.
Незважаючи на всі драми, Софія не зупинялася. У 1924 році вона долучилася до “Українського товариства жінок із вищою освітою”, яке заснувала Олена Степанів-Дашкевич, перша жінка-офіцер УСС. Софія виступала, розповідала про свій шлях і надихала молодих дівчат не боятися йти за мрією. Її внесок у медицину — від променевої терапії до курсів для медсестер — змінив гінекологію в Україні.
Але фінал її життя — це як удар під дих. У лютому 1926 року Софія померла від гнійного перитоніту через розрив апендикса. Уявіть: лікарка, яка врятувала тисячі, сама не отримала вчасної допомоги. Її не стало в самотній львівській квартирі. Поховали Софію на Личаківському цвинтарі, поруч із дітьми і Вацлавом, який пережив її на кілька років. Їхній надгробок — скромний, але від нього віє якоюсь тихою скорботою.
Софія Окуневська — це не просто ім’я в підручниках. Це жінка, яка пробивала стіни, щоб інші могли йти легше. Її історія — про те, як можна змінити світ, навіть коли все проти тебе. Доречі, почитайте про інших пробивних галицьких жінок, про яких ми нещодавно розповідали.
