Протягом Другої світової Львів пройшов через штурми декілька разів. Сьогодні ми поговоримо про найперший з них, коли місто штурмували німці, а оборонялись у Львові польські загони. Історія цікава тим, що місто було обкладене одразу з двох боків – з одного німцями, а з іншого – совєцькою армією.
З 1 вересня місто зазнало інтенсивного бомбардування Люфтваффе, що спричинило масштабні руйнування та на початку дезорганізувало військове управління. Зокрема, було знищено горілчаний завод Бачевського та греко-католицьку церкву Святого Духа. Також постраждали Головний залізничний вокзал і численні будівлі, переважно на сучасних вулицях Городоцькій і Шевченка. Організація оборони розпочалася через тиждень після початку бойових дій, коли вже діяли системи протиповітряного та протигазового захисту. Крім того, була створена Варта безпеки під керівництвом відставного дивізійного генерала Владислава Янджевського, а також Цивільний комітет оборони Львова, очолюваний ректором Університету Яна Казимира професором Романом Лонгшамп де Берьє.
11 вересня генерал Прих видав перший оперативний наказ, відповідно до якого військові мали забезпечити самостійну оборону Львова та району на північ від Жовкви, з опорним пунктом у Раві-Руській. На заході оборонна лінія проходила через Верещицю, Янів (нині Івано-Франкове), Городок і до Великого Любеня, а згодом була продовжена до Комарна. До командування обороною околиць Львова входила група «Жовква» під керівництвом полковника Стефана Іванівського. До її складу входили маршові батальйони 53-го і 40-го піхотних полків, батальйон 53-го піхотного полку, ескадрони Кресової кавалерійської бригади, саперні роти, артилерійські батареї та підрозділи прикордонної варти з Рави-Руської. Також до оборони були залучені війська полковника Людвіка Дмишевича та міський гарнізон Львова. Організацію безпосередньої оборони міста очолив полковник Болеслав Фіялковський, а начальником штабу став підполковник Казімєж Ризінський.
На початковому етапі міський гарнізон складався з двох охоронних батальйонів, допоміжної роти, роти повітряної охорони, двох маршових батальйонів резервістів, саперної роти прикордонного корпусу «Чортків», батальйону народного ополчення «Львів I», запасного артилерійського підрозділу №6 та протиповітряної оборони.
План оборони Львова передбачав використання природних перешкод, таких як узгір’я 374 «Кортумова Гора», узгір’я 324 у Збоїщах і гора Круглий Горб у Брюховицькому лісі. Зовнішній периметр укріплювали барикадами та протитанковими ровами, які будували за допомогою місцевих жителів. У самому місті, поділеному на сектори, організували склади боєприпасів, продовольства та медикаментів, а також зводили додаткові барикади.
Місто було поділене на оборонні сектори, кожен із яких мав свого командира. Західний сектор спочатку очолював полковник Генрик Яновський, а з 14 вересня — полковник Ярослав Шафран. Південний сектор перебував під командуванням підполковника Стефана Мрозека, північний — полковника Болеслава Васькевича, а східний — майора Євгеніуша Сліпецького. Того ж дня командири секторів провели обстеження місцевості для визначення стратегічних позицій. Основною проблемою залишався дефіцит засобів зв’язку, що змушувало командирів користуватися місцевими телефонними лініями. Для кожного сектора були виділені саперні підрозділи та необхідне обладнання.
Починаючи з 11 вересня, до гарнізону Львова почали надходити підкріплення з навколишніх населених пунктів. Першим прибув маршовий батальйон 48-го піхотного полку під керівництвом майора Едварда Шиманського, який дістався залізницею зі Стрия. Для поповнення запасів боєприпасів їх почали перевозити вантажівками зі складу №6 в Голоско, яким керував капітан Яків Хешенредер. Цей склад мав перетворитися на окремий оборонний пункт. Також до Львова були доставлені гармати та зенітні кулемети, привезені з Ряшева, Кросна та Перемишля.
Перед початком атаки на Львів німецькі війська розташувалися таким чином: у ніч з 11 на 12 вересня вони зайняли Самбір, а вже вранці село Калинів на північний схід від Самбора. У Калинові полковник Фердинанд Шернер, командир 98-го гірсько-єгерського полку, видав наказ створити механізовану групу для швидкого наступу на Львів. Очолив її генерал-майор Людвіг Кюблер.
До складу цієї групи увійшли два батальйони гірсько-єгерів (2-й батальйон 99-го полку та роти з 98-го і 100-го полків), роти авангарду, дві самохідні гаубичні батареї (150 мм) із 79-го гірсько-артилерійського полку, взводи мінометів (100 мм), важкої артилерії (150 мм) і зенітної артилерії (20 мм). Ці сили пересувалися на вантажівках, гусеничних машинах, самохідках та мотоциклах, і мали подолати 66 км до Львова, розгромивши польські війська, що траплялися на їхньому шляху.
О 14:00 12 вересня передові підрозділи групи Шернера досягли околиць Львова з боку Зимної Води. Німецький загін, що складався з 14 бронетранспортерів і 7 мотоциклів, потрапив під обстріл польських артилеристів та кулеметників. Унаслідок бою противник зазнав значних втрат і відступив. Незабаром підкріплення допомогло німцям відновити наступ на оборонні позиції. О 17:00 вони знищили позиції 2-ї роти маршового батальйону польської армії. Деякі підрозділи ворога прорвалися вглиб міста, досягнувши нинішнього храму святих Ольги та Єлизавети на вулиці Городоцькій. Ситуацію вдалося стабілізувати завдяки перекиданню додаткових підрозділів армії та поліції до цієї ділянки.
Вранці 13 вересня, після потужної артилерійської підготовки, група Шернера розпочала штурм Кортумової гори, яка мала стратегічне значення через чудовий огляд і можливість обстрілу міста. Оборону позиції тримали 80 солдатів 5-ї піхотної дивізії за підтримки взводу 75-мм гармат. У розпал бою до них приєдналася рота 205-го резервного піхотного полку, але навіть це підкріплення не допомогло утримати гору, яку до полудня захопили німці. Втрата цієї висоти стала серйозним ударом для польської оборони. У той самий час 2-й батальйон 98-го гірсько-піхотного полку вів наступ на північно-західному напрямку, прорвавшись до Збоїщ і висоти 324, де знищив табір 1-го гродненського піхотного полку. В результаті були перерізані дороги на Брюховичі та Жовкву.
Польське командування двічі намагалося відвоювати Кортумову гору, залучивши збірний батальйон 26-го піхотного полку, а ввечері — 1-й батальйон 206-го резервного піхотного полку. Єдиним успіхом стало взяття Янівського цвинтаря, розташованого на схилі гори.
Запеклі бої тривали й у західній частині міста, зокрема на ділянці від залізничного вокзалу до Кульпаркова. Німецький 1-й батальйон 100-го полку 1-ї гірської дивізії захопив вокзал, перервавши зв’язок між батальйоном 48-го піхотного полку та трьома гродненськими батальйонами. Попри значні втрати, яких зазнали німці, польські війська втратили ініціативу, і їхні сили були втягнуті в виснажливі бої.
В наступні декілька днів поляки безуспішно намагались вибити німців з зайнятих ними позицій, однак ці атаки тонули у вогні німецької артилерії. З іншого боку німці теж не сильно рвалися вперед, не зважаючи на підхід підкріплень. Активність переважно проявляли лише розвідувальні підрозділи.
17 вересня генерал Лянгнер отримав відомості, що війська СРСР перейшли кордон. Генерал отримав наказ від Головнокомандувача утримуватися від активних дій проти Червоної армії, відкриваючи вогонь лише у разі крайньої необхідності для самооборони. Тим часом до Львова наближалася 6-та армія Українського фронту, якою командував комкор Федір Голіков.
Наступного дня захисники Львова отримали підкріплення у вигляді двох бронепоїздів, які прибули з Луцька: № 53 «Сміливий» під командуванням капітана Мечислава Малиновського та № 55 «Бартош Гловацький», яким керував капітан Анджей Підгірський. Крім того, до міста прибув 2-й дивізіон 33-го полку легкої артилерії. Генерал Лянгнер, очільник оборони Львова, проводив наради щодо подальших дій. Розглядалися два основні варіанти: нічний прорив усіх сил у напрямку Бібрки та далі до кордону з Угорщиною або ж продовження оборони в очікуванні прибуття оперативної групи генерала Соснковського.
У той же день опівдні два батальйони 5-ї піхотної дивізії під керівництвом підполковника Владислава Смержинського, за підтримки бронепоїзда № 53 «Сміливий», здійснили атаку в південному напрямку, прорвавшись до лінії Козельники—Пирогівка. Однак, увечері наступ було зупинено через обстріл із лісу, розташованого на південь від Пирогівки. Обидва батальйони повернулися до міста. Над Львовом пролетіла ескадра радянських літаків, але по них не відкривали вогонь, оскільки вони не розглядалися як вороги.
Опівдні було отримано радіограму від генерала Соснковського, в якій повідомлялося про наближення його підрозділів до Львова та пропозицію організувати спільний удар для прориву його сил до міста. У зв’язку з цим Лянгнер ухвалив рішення продовжувати оборону Львова.
Протягом 19-20 числа місто було оточене німецькими та радянськими військами. І німці, і росіяни пропонували керівникам оборони сдачу міста. Німці залякували масштабними бомбуваннями, совіти ж наполягали на тому, що прийшли допомогти і ледь не воювати з німцями. Польський гарнізон не вірив ні тим, ні іншим, і планував прорив через німецькі позиції для з’єднання з силами Соснковського, але всі атаки з цією метою були невдалими. Тим часом активно готувалась оборона міста, в тому числі і з залученням місцевого населення, якому видавали пляшки з запальною сумішшю та інструктували, як ними користуватись.
Протягом 21 вересня з ініціативи Совєтів розпочалися переговори щодо умов капітуляції міста. Вночі кожна зі сторін мала підготувати письмові пропозиції, щоб на ранок наступного дня продовжити обговорення та досягти остаточних домовленостей. Радянська сторона запевняла, що збережуть міську адміністрацію на своїх посадах, гарантуватимуть безпеку усім, хто перебуває у місті, недоторканність приватної власності, а також можливість охочим виїхати до нейтральних країн.
Повернувшись до Львова, генерал Лангнер оцінив ситуацію та перспективи продовження оборони. Він дійшов висновку, що ймовірність успішного прориву польських сил до Угорщини чи Румунії є надзвичайно низькою, а подальший опір лише призведе до значних втрат серед цивільного населення та масштабних руйнувань міста. До того ж, після розгрому військ генерала Соснковського та повного оточення Львова, місто втратило свою стратегічну військову значущість як пункт збору польських підрозділів, що відступали на південь.
Водночас польські захисники мали значні запаси продовольства та боєприпасів (окрім артилерійських снарядів для протиповітряної оборони), а моральний дух військових залишався високим.
Увечері Лянгнер провів нараду з командирами секторів, наказавши посилити патрулювання в районах, де було зафіксовано присутність радянських підрозділів. Такий самий наказ отримали і радянські військові. На нараді позицію Лангнера підтримали генерал Янушайтіс і полковник Раковський, тоді як полковник Шафран і підполковник Соколовський висловилися проти. Президент міста Островський, підтвердивши важкий стан міста, утримався від активної участі у вирішенні питання, надавши право ухвалення рішення військовому керівництву.
Вранці 22 вересня польська делегація у складі генерала Лянгнера, полковника Раковського та капітана Казимира Чигирина (який виконував функції перекладача) зустрілася у Винниках з представниками Червоної армії. Радянська сторона без обговорень погодилася на польські умови. У результаті було підписано «Протокол про передачу міста Львова Червоній армії». Документ гарантував офіцерам особисту свободу, недоторканність, а також право на виїзд за кордон.
Однак не всі військові підтримали це рішення. До будівлі Командування Оборони Львова увірвалася озброєна група офіцерів та підофіцерів, які вимагали продовження боротьби. Конфлікт вдалося врегулювати лише завдяки втручанню підполковника Антонія Шиманського. Після оголошення про передачу Львова радянській стороні серед солдатів виникло обурення, проте серйозних інцидентів вдалося уникнути. Польські війська залишали місто колонами: офіцери окремо від інших військовослужбовців, як було домовлено.
Радянські солдати супроводжували їх за межі міста. Але у Винниках, порушуючи домовленості, радянська сторона захопила польських офіцерів у полон, замість обіцяного звільнення. Як і інші взяті в полон польські офіцери, вони потрапили до таборів для військовополонених. Декому вдалося втекти, серед них були підполковник Рижинський і полковник Стейфер. Однак більшість довіряла обіцянкам радянської сторони і зрештою опинилася в таборах, де багато з них стали жертвами масових розстрілів у 1940 році.
Після входу до Львова Червона армія одразу порушила низку пунктів підписаних угод. Зокрема, було розстріляно польських жандармів біля рогатки на вул. Зеленій та групу жандармів у в’язниці Бригідки. Попри це, у місті до вечора тривали сутички, під час яких окремі польські солдати чинили опір, відкриваючи вогонь із вікон, дахів і дзвіниць костелів. Міський голова Островський надіслав радянському командуванню офіційну скаргу на пограбування та насильство, які чинили радянські солдати, однак це звернення залишилося без відповіді.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
