Створення і діяльність Українського таємного університету у Львові (УТУ) в першій половині 1920-х років було драматичною і промовистою сторінкою історії консолідації українців Галичини, що прагнули до самостійного національно–державного життя.
На початку треба окреслити декілька контекстуальних моментів виникнення УТУ. На кінець літа 1919 р. Українська Галицька Армія була остаточно витіснена з території Галичини і окупована військом Польської республіки. Уряд ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР) втратив контроль над територією Західної области Української Народної Республіки (таку назву отримала ЗУНР після Акту Злуки з УНР 22 січня 1919 р.), а його члени були змушені виїхати в різні европейські країни.
Впродовж певного часу тривали зусилля українських політиків врятувати незалежність Української державности в боротьбі із сусідами і за підтримки европейських держав-переможниць у Першій світовій війни. Ці зусилля закінчились остаточною поразкою українців після ухвали Ради послів Великих держав (Антанти) 14 березня 1923 р., яка визнала східні кордони Польщі, встановлені Ризьким мирним договором між Польщею і радянськими республіками від 18 березня 1921 р., чим фактично леґітимізувало суверенітет Польщі над окупованою територією Галичини і частини Волині.
Поразка української сторони у польсько-українській війні 1918–1919 років,опанування Львова й теренів Галичини польським військом та адміністрацією поставило українське населення, зокрема молодь, у нерівноправне становище. Ще 4 листопада 1918 р. Міністерство релігійних визнань і освіти у Варшаві ухвалило рішення взяти під свій контроль Львівський університет, а навесні 1919 р. за розпорядженням польської влади його працівники були жорстко зобов’язані скласти присягу на вірність польській державі.
Українці, за одним виключенням (проф. П. Стебельський), відмовились складати таку присягу і були негайно звільнені. Вже в 1919 р. адміністрація університету ліквідувала українські катедри і надала йому ім’я короля Яна Казимира. Ректор університету оголосив, що на навчання будуть брати лише студентів, підданих польської держави, які виконали свій військовий обов’язок, та підданих держав-союзниць Польщі. Коли до ректора з’явилась українська делегація і запитала, чи цей порядок стосується українців Східної Галичини, то одержала ствердну відповідь.
Отже, українські студенти позбавлялися можливости навчатися у Львівському університеті як вороги Польщі, що воювали проти неї. У серпні 1919 р. Сенат Львівського університету оголосив запис студентів на навчання, обмеживши прийом визнанням польського громадянства і службою в польській армії.
Спроби української інтеліґенції домогтися від польської влади відкриття у Львові чи Галичині українського університету через різні обставини закінчилися невдачею. У зв’язку з цим ще 19 серпня 1919 р. на засіданні секцій наукового товариства імені Шевченка за пропозицією філолога Василя Щурата ухвалили рішення не чекати “милости” від польських властей, а організувати “університетські курси” в складі двох факультетів – філософського і юридичного, у зв’язку з якими був би і теологічний факультет, який творив тоді митрополит Андрей Шептицький.
Відтак 20 вересня 1919 року у пресі заявлено про початок занять на курсах. Оголошена програма своїм обсягом охоплювала три відділення: філософське, юридичне і теологічне. 27 вересня НТШ повідомило польську адміністрацію міста про початок занять, на що та відповіла забороною. Однак набір на 1919–1920 навчальний рік на Українські університетські курси відбувся, і всупереч забороні влади навчання розпочалось нелегально.
Навчальний процес на курсах забезпечували провідні українські вчені з необхідними науковими кваліфікаціями, що отримали статус доцентів або професорів ще в австро-угорський період. Проте, деякі заняття розпочались лише навесні 1921 року. Українські університетські курси складалися з трьох факультетів (виділів): філософського (філософічного), юридичного (правничого) та медичного. Кожен факультет очолював директор (декан). На початку 1921 р. на українських університетських курсах навчався 101 студент (на філософському факультеті – 27, юридичному – 61, медичному – 13).
У перших числах липня 1921 р. за ініціятивою дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука та інших вирішено реорганізувати курси в Український університет на зразок західноевропейських університетів. Відділи залишалися ті ж самі, що й були на курсах: філософський, юридичний та медичний. Обрано перший Сенат “Українського університету у
Львові” (офіційна назва закладу) в складі 11 осіб.
Катедральна структура Українського (таємного) університету у Львові в 1921–1922 н. р. виглядала так. Філософський факультет: катедра філософії, катедра педагогіки, шість катедр україністики, дві катедри славістики, три катедри класичної філології, дві катедри історії, катедра географії, чотири катедри природничих наук, катедра фізики, дві катедри математики, дві катедри германістики, катедра хемії. Відповідні катедри були створені також на юридичному та медичному факультетах.
У 1921–1922 н. р. у структурі Університету утворено технічний факультет (студії). Він мав загальне, механічне та мірниче, а з 1922 р. ще й лісниче відділення. Незабаром технічний факультет виокремився у самостійний навчальний заклад.
Студентами УТУ були переважно вихідці з нижчих верств села і міста, але часто тих, хто пройшов складний період визвольних змагань, в тому числі в УГА та Армії УНР. У 1921–1922 навчальних роках їхня кількість була такою: філософський факультет – 228, юридичний – 841, медичний – 189, технічний – 112, а на початку 1923 р. на філософському факультеті навчалося 280 студентів, на юридичному – 556, медичному – 144.
Польська влада робила все, щоб ліквідувати УТУ. Пожертви на університет конфісковували, посилювали переслідування професорів та студентів, збільшилася кількість їхніх арештів. Це призвело до того, що кількість студентів в Університеті зменшувалася.
Щодо таємного Університету, то, незважаючи на заборони влади, його діяльність досить успішно тривала майже п’ять років, а в період найбільшого розвитку на чотирьох відділах (факультетах – філософському, правничому, медичному та технічному) навчалося понад 1300 студентів, виклади провадили 55 професорів і доцентів.
Через об’єктивні і суб’єктивні умови існування університету було приречене. Польська влада відмовлялась визнавати дипломи університету, адже не визнавала й сам заклад, який був офіційно не легальним. Тому одні українські студенти, попри бойкот, усе більше почали записуватися до
польських вищих навчальних закладів, інші почали масово виїжджати на навчання до інших країн.
Зважаючи як на втрату інтересу молоді до навчання в нелегальних інституціях (через не визнання диплому), так і на відтік кваліфікованих викладачів, в українському суспільстві почали задумуватись
над конкурен- тоспроможністю Українських високих шкіл. У Кураторії, яка була покликана забезпечувати навчання студентів та подальше їх працевлаштування після закінчення навчання, ці питання стали предметом тривалих, але переважно безперспективних обговорень.
З часом при реальному погляді на речі почала переважати думка, що подальше існування таких нелегальних інституцій недоцільне. Тому Кураторія переважною більшістю голосів вирішила з кінцем 1924/25 академічного року на необмежений час припинити їх роботу. Таким чином, Український університет, а з ним і Українська висока технічна школа, з кінцем липня 1925 року припинили свою діяльність.
Створення та діяльність Українського таємного університету у Львові стало демонстрацією солідарності та життєздатності українського суспільства, своєрідним протестом проти утвердження польської державності на території, яку українці вважали своєю. Незважаючи на те, що цей український університетський проект зазнав невдачі, проте він став певним досвідом побудови вищої школи.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
