Окрім своєї прямої функції – львівські базари були ще й носіями певних культурних традицій, поєднуючи водночас в собі як давні, так і привнесені більшовицькою владою нові методи торгівлі. Але, звісно, головним чином базари слугували саме для купівля продуктів, та певною мірою речей. Часом тут крутились такі оборудки, за які гебісти могли б цілком виписати путівку до Магадана, але підприємницький дух Львова був завжди сильнішим за почуття безпеки.
В умовах дії карткової системи і відповідно обмеженого продуктового забезпечення перших повоєнних років, львівські базари стали альтернативним до державного сектора, джерелом постачання їжі. Базарів чи ринків, як їх називали у Міській Раді у Львові було шість, всі вони діяли, ще до приходу радянської влади.
Довший час базари працювали під старими назвами, хоча формально були перейменовані ще в кінці 1947 р. Основний і водночас найбільший львівський базар носив назву “Краківський” чи як ще його називали – “Теодора” і розміщувався на однойменній площі св. Теодора, що за Оперним театром. Більшовики у 1947 р. перейменували його у ринок “Центральний”, а з 1950 на Центральну змінила свою назву і пл. Теодора. Фактично одним цілим із ринком “Теодора” був його торговий сусід базар – “Сольський”, який розміщувався на площі Сольських (тепер пл. Зернова), поруч з ринком “Теодора”.
Нові мешканці Львова, не знайомі з тонкощами місцевої топоніміки, часто путали назви і адреси базарів, тому в тому ж таки 1947 р. назву “Сольський” було замінено на “Новий” і перенесено на вул. Шлейхера-Клепарівська (тепер вул. Базарна-Клепарівська). Прискорило перенесення ринку і затвердження нового Генерального плану Львова 1946 року, який передбачав створення на місці базару загальноміської центральної площі для проведення державних заходів.
Нові назви у 1947 р. отримали і решту базарів: “Унії Берестейської” (тепер пл. Липнева) став “Привокзальним”; “Антонія” на вул. Личаківській (колишня вул. Леніна) тепер називали “Винниківським”; базар “Софія”, що на пл. І. Франка, став “Стрийським”; “Гасевський” на пл. Марченка, (тепер вул. Тершаковців), зробили “Зеленим”; “Знесення” вул. Механічна (тепер вул. Ратича О.) назвали “Підзамче”.
Окрім стаціонарних у Львові діяло ще і безліч стихійних ринків. На вулицях міста як селяни, так і представники міських торгових організацій торгували з рук квашеною капустою, огірками, оселедцем. Вулиця 1 Травня (тепер проспект Свободи), фактично перетворилася на продовження базару “Теодора”.
Радянський базар у Львові був симбіозом – вільного ринку та соціалізму. Даниною владі стало впровадження на львівських базарах державних торгових місць (ларьків). Завдяки державній торгівлі, влада сподівалася впливати на ціни ринку.
Основу державної торгівлі мали складати колгоспні продукти з навколишніх господарств і продукція державних підприємств. З цією метою на початок 50-х торгові місця на львівських базарах розподілялися наступним чином: 184 ларьки для держторгівлі, 73 ларьки для колгоспної торгівлі, 56 ларьків для промкооперації, 20 ларьків для кооперації інвалідів, решту місць резервувалось для приватної торгівлі. Основа державної торгівлі – горілка, пиво, ковбаса, м’ясо, овочі. Ціни на продукти в цих ларьках подекуди були вищі, ніж на ринку.
Так, кілограм м’яса коштував 57 руб., на ринку середня ціна 45-50 руб., яйця 30 руб. на ринку 25–28 рублів. Завищеними ціни були навіть у порівнянні з комерційними цінами Головгастроному. Бублики промкооперації коштували 135 рублів, а у Головгастрономі 50 руб., коржики 145 рублів при вартості найкращого печива в комерційному магазині 90 рублів, пирожне поганої якості – 10 рублів при комерційній ціні 10 рублів вищої якості тощо.
У зв’язку з поганою якістю і високою ціною державних продуктів, владна політика щодо поєднання економічних засад соціалізму і капіталізму була визнана провальною. Окрім цього, спроби влади контролювати таким чином ціни, спричинили дефіцит основних груп продуктових товарів, які постачали селяни. Тому, Міська Рада невдовзі відмовилась від ручного формування цін на ринках.
Відтепер, залишений без активної державної опіки, недержавний сектор базарів зажив за своїми законами – ціни на товари диктував вільний ринок і в деякій мірі політична кон’юнктура, що дозволяло відносно непогано забезпечувати місто їжею.
Селянська торгівля на базарах за традицією велася переважно з возів і була представлена усім спектром продуктів від м’яса, птиці, круп, борошна, збіжжя, до овочів та фруктів. Завдяки приватній власності на землю, яка ще інерційно зберігалася по селах, селяни вирощували непогані урожаї, надлишки ж могли продавати на ринку.
Залучали селян до торгівлі на ринках Львова і за допомогою різноманітних святкових та новорічних ярмарок. Вони відбувались декілька разів на рік, переважно в час знакових радянських свят, і тривали протягом кількох тижнів. Попри заохочення і рекламу, селяни неохоче везли продукти на ринок. Насамперед це було пов’язано з низькими державними цінами, які диктувалися селянам і пресингом перекупників. Діяльність перекупників часто узгоджувалася з керівництвом ринків, що спричиняло суттєве здороження ринкової продукції.
Хто ж були ці пройдисвіти, спекулянти? Насамперед працівники ОРСІВ (рос. Одделы рабочего снабжения), люди які мали необмежений доступ до продуктів харчування чи інших матеріальних цінностей. Через ланцюжок довірених осіб зловмисники викупляли дефіцитні продукти в магазинах (цукор – лідер продаж), а потім із солідною маржею продавали на львівських базарах. Чи скупляли дефіцитні промтовари (дитяче взуття), реалізовували його в навколишніх селах, на виручені кошти купляли-міняли в селян продукти і вже потім з вигодою продавали у Львові.
Інша частина перекупників чинила перешкоди селянам при спробі вийти на львівські ринки з своєю продукцією, намагаючись задешево скупити їхній товар. Формально Міська рада боролася зі спекулянтами, регулярно штрафуючи певну кількість “комерсантів” за порушення правил торгівлі. Штраф виносився рішенням виконкому (переважно у розмірі 50 руб., станом на 1950 р.) з переліком оштрафованих та описом предмету спекуляції.
Аналіз таких рішень, дозволяє сформувати уявлення про найзатребуваніші й дефіцитні продукти у місті, серед яких продовжували тримати першість – хліб, цукор, м’ясо, сало,масло, шоколад, овочі та фрукти.
Професія розробника м’яса на базарі була дуже затребувана і популярна. За один день роботи м’ясник міг легко “заробити” колосальну для тих часів суму – 30 тисяч рублів, відповідно, посада м’ясника час від часу ставала вакантною. Варто зазначити, що теоретично, м’ясо на базарах можна було продавати і в індивідуальному розрубі (сам виростив, сам розрубав і сам продав), але пробитися і реалізувати таке м’ясо на львівських базарах була справжнім подвигом.
Різноманітні ринкові служби, позбавлені великої частки свого доходу, всіляко заважали таким ініціативам. Ті ж селяни, яким вдалося подолати опір базарних чиновників, змушені були реалізовувати такі м’ясні продукти як м’ясо нижчого ґатунку. Як м’ясникам вдавалось заробляти?
Наприклад, м’ясоруб Краківського ринку Шварцман забирав собі безоплатно третину кращого м’яса, яке привозили на ринок селяни. Як результат власники м’яса відмовлялися надавати його на розруб. У відповідь Шварцман за допомогою своїх поплічників доправляв селян у фінвідділ як спекулянтів, а за час їхньої відсутності привезене м’ясо розподілялося між знайомими Шварцмана. Часто, кримінальні ділки контролювали усю базарну торгівлю, не допускаючи туди випадкових людей.
Серед усього асортименту продуктів лідером продаж на базарі виступало пшоно. Його виробництво посідало в СРСР друге місце серед усіх круп – 26%. Пшоно найкращого ґатунку називалося – пшоно-дранець, трохи гіршого – пшоно товчене та пшоно дроблене.
Окрім базару продукти можна було придбати і за попередньою домовленістю з доставкою в помешкання. Селяни часто розносили молоко і яйця по квартирах, виключаючи тим самим спілкування із спекулянтами. Семен Гіренко так пригадував повоєнне життя у Львові в 1946–1950 рр.:
“…у магазинах було все, але інколи виникали черги за м’ясом. А от на базарах було багато курей, гусей, качок…Багато селянок із довколишніх сіл приносили львів’янам продукти, переважно молочні, яйця. Носили їх за плечима у такихклунках, тому цих жінок називали “парашутистами”
Не завжди відносини селянин–покупець були безхмарними. Перспективи вдалої продажі, швидкої наживи, часто приводили до незручних ситуацій. Один із таких випадків, трапився у помешканні львівської письменниці Ірини Вільде. Вона домовилась з якимось селянином, щоб той приносив їй на продаж яйця додому.
Кожного разу коли дядько приносив яйця, І. Вільде питала скільки вони коштують на базарі, він відповідав, вона купувала. Брала в нього копами (60 штук). Платила так, як він просив, а потім ще в три рази більше. Окрім того давала йому різний одяг, в якому не ходила. Але одного разу, після чергового візиту дядька, вона випадково дізналася справжню ціну базарних яєць. Виявилось, що селянин прибріхував на свою користь. Після того, вона його вже на поріг не пустила, хоч як той не просився.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
