В результаті змішування елементів української, польської, німецької мов та їдишу на польській основі у Львові сформувався різновид просторіччя, характерною ознакою якого було активне
використання діалектної лексики, яка має найбільше емоційно-експресивне (іронічне й сатиричне) забарвлення. Тому львівська ґвара це не просто набір слів чи діалект, це культурний код, що пульсує в серці галицької столиці.
Від «файних мештів» до «канапки з шмельцем» — ці вирази роблять Львів унікальним. Пісні, словники й гумор львів’ян тримають ґвару на плаву, але чи надовго? Розбираємося, чому львівська говірка це більше, ніж мова, і що заважає їй процвітати.
Львівська ґвара сформувалася в котлі мультикультурного Львова, де століттями перепліталися українська, польська, єврейська, німецька й австрійська мови. У часи Австро-Угорської імперії та Польської Республіки місто було осередком культурного обміну, де «філіжанка» (чашка) і «креденс» (буфет) увійшли в побут разом із польськими й німецькими впливами. Адже офіційною тоді була німецька мова, а більшість населення міста складали поляки. Саме тому і утворилась така чудернацька мова.
Найяскравіший розквіт ґвари припав на першу половину XX століття, коли радіо й газети, зокрема «Весела львівська хвиля», популяризували слова на кшталт «шпацер» (прогулянка) чи «батяр» (шибеник). Після Другої світової війни, коли Львів зазнав депортацій і переселень, ґвара почала згасати, витіснена літературною українською. До того ж, суттєва частина носіїв інших мов виїхала з міста і взагалі емігрувала за кордон.
Проте львів’яни, переселені до Польщі, вперто зберігали свої «мешти» й «канапки», протестуючи проти асиміляції. Сьогодні ґвара переживає відродження завдяки словникам, книгам і музиці, але все ж навала англіцизмів і росіянізмів переважає і поступово старі слова відходять у минуле.
Насправді, ґвара — це скарбниця діалектизмів і архаїзмів, які при цьому додають мові шарму. Слова на кшталт «філіжанка» (чашка), «ровер» (велосипед), «зупа» (суп) чи «пляцок» (пиріг) звучать у кав’ярнях і на ринках, викликаючи посмішки навіть у туристів. «Запрошую на шпацер, бери ладні мешти й маринарку», — кажуть львів’яни, маючи на увазі прогулянку в гарному взутті та піджаку.
Словники, як-от «Ґвара. Автентична львівська абетка» Гриці Ерде чи видання часопису «Ї», зібрали сотні таких перлин, але багато з них уже рідко вживають у побуті. Архаїзми, як-от «ніґди» (ніколи), «жеби» (щоб) чи «вуйко» (дядько), додають ґварі історичного колориту, але здебільшого звучать із уст старшого покоління чи в селах Львівщини.
Молодь дедалі частіше заміняє їх модними «фідбеками» й «коворкінгами», що турбує філологів на кшталт Тараса Берези. «Ми втрачаємо самобутність, бо «заохота» звучить менш круто, ніж «мотивація», — зітхає він. Без шкільних програм чи медійної підтримки ґвара ризикує стати музейним експонатом, а не живою мовою. Тому думка, що всі львів’яни говорять саме ґварою, це більше один з львівських стереотипів.
Звісно, ґвара не була б собою без колоритної лайки, яка звучить радше кумедно, ніж образливо. До 1970-х років галичани уникали матюків, вважаючи їх «східним» впливом, і вигадали власні прокльони: «Най би тя качка копнула», «А шоб тебе грім побив» чи «Трясця твоїй матері». Ці вирази, часто з німецькими коренями (як «шляк» від Schlag — удар), додають розмові перцю без вульгарності.
«Сказати дурний як ціп — це не образити, а пожартувати», сміються львів’яни. Та сучасна лайка втрачає свою унікальність. Молодь частіше вживає універсальні «блін» чи англійські слівця, ніж «дідька лисого». Старше покоління завжди докоряє, що молодь забуває «файні» прокльони.
Загалом це не лише слова, а й стиль спілкування, просякнутий гумором і легкою іронією. Фраза «Я вже близько» може означати, що людина ще вдома, а «Заходь на каву» натякає на цілу вечерю з пляшкою в холодильнику. «Шановний!» у Львові — це не комплімент, а передвісник серйозної розмови, можливо, з «дам по макітрі». Такий гумор робить ґвару живою, але її тонкощі часто незрозумілі приїжджим.
Наприклад, фраза «Живу в 10-ти хвилинах від центру» може означати будинок за містом, але молодь уже рідко жартує такими виразами. Соцмережі могли б допомогти в популяризації, але львівські пабліки більше зосереджені на мемах про місто та жартах, ніж на збереженні ґвари. До того ж, у деяких людей є думка, що вживання таких слів лише маргіналізує їх носія.
Львівська вулична мова оживає в піснях «Братів Гадюкіних» чи Віктора Морозова, чиї альбоми, як-от «Тілько ві Львові», повернули діалектизми до життя. Книги, як «Ґвара. Автентична львівська абетка», чи словники Юрія Назарука допомагають туристам і молоді відкривати цей скарб. Але без державної підтримки ці ініціативи залишаються ентузіазмом одиниць.
Без фестивалів, театральних постановок чи медійних проєктів вона може зникнути, як зникли колись діалекти переселенців. А Львів без «файно» і «канапки», це вже не зовсім-то і Львів. Не варто бачити у цьому діалекті щось погане чи недорозвинене, це скоріше місцева культура, доволі унікальна доречі. Поки ґвара живе в розмовах і піснях, вона тримає зв’язок із минулим, але її майбутнє залежить від того, чи захочемо ми її зберегти.
