Про Львів існує буквально маса різних стереотипів. Якісь з них більше поширені серед росіян, суттєва частина яких взагалі західніше свого рідного селища Гундосове ніколи не їздила, але завжди в курсі що воно і як у тому бандерівському Львові. Але є і такі стереотипи, що цілком собі добре почуваються і серед українців, які у Львові бували і не раз. Тож, спробуємо разом пригадати всі ці стереотипи.
“Львів без кави – як день без сонця,” – жартують туристи, і цей стереотип міцно вкоренився в уяві про місто. Його історія сягає 1684 року, коли український дворянин Юрій Кульчицький, врятувавши Відень від турків, отримав 300 мішків кави як трофей. Частина цього скарбу потрапила до Львова, де Кульчицький, за легендою, навчив місцевих готувати підбадьорливий напій.
У 1829 році на проспекті Свободи відкрилася “Віденська” кав’ярня – один із перших таких закладів в Україні, що став символом європейського шарму міста. У радянські часи підприємство “Галка” прославило Львів, розсилаючи каву по всьому СРСР, а в кожній хаті “львівська кава” асоціювалася з якістю й ароматом. Сьогодні кав’ярні на кожному кроці: від затишних підвальчиків на Староєврейській до модних закладів на Сихові.
Львів’яни варять каву в турках, смакують еспресо чи експериментують із холодною кавою з морозивом. “Ходити на каву” – це більше, ніж напій, це ритуал. У кав’ярні люди зустрічаються з друзями, вирішують робочі питання чи просто сидять наодинцы з думками. Навіть ті, хто уникає кофеїну, не відмовляться “піти на каву” з друзями. Проте, зараз у багатьох кав’ярнях сидять більше не львів’яни, а туристи, що намагаються впіймати колорит.
У Львові дощ – як гість, що приходить без запрошення. Цей стереотип має статистику на свій бік: дощить 174 дні на рік, особливо в липні, коли зливи можуть тривати тижнями. Тому парасолька в сумці мало кого здивує. Проте травень, червень і вересень радують сонцем, коли місто розквітає для прогулянок парками чи площею Ринок. Дощ додає Львову романтики: мокрі бруківки відбивають ліхтарі, а закохані ховаються під однією парасолею на Високому Замку.
Місцеві давно звикли до примх погоди: модні дощовики й гумові чоботи стали частиною львівського стилю. Навіть у зливу львів’яни не скасовують зустрічі, а кнайпи пропонують пледи для терас. “Дощ? То привід пити гарячу каву довше” – скаже вам будь-який містянин.
“Львів – це Бандерштадт, де бандерівці чатують на кожному розі,” – цей стереотип особливо популярний серед жителів Росії. А колись і на сході України розповсюджувались подібні міфи. Якщо людина їхала до Львова, наприклад, з Криму, то її обов’язково всі лякали: там б’ють за російську мову, а бандерівці ховаються повсюди. Але по прибутті страхи розвіювалися: львів’яни виявлялися привітними, а російська мова не викликала агресії.
Львів справді патріотичний – тут шанують Бандеру, УПА й українську мову, але патріотизм не зводиться до радикалізму. Тому львів’яни пишаються своєю історією, але не вважають себе винятковими, адже патріоти є всюди – від Ужгорода до Маріуполя. Стереотип про “бандерівців” часто розбивається після першого візиту: гості повертаються з сувенірними вишиванками й теплими спогадами.
“Львів – місто батярів,” – стереотип, що живе в піснях, фільмах і міських легендах. У 1930-х батяри стали зірками кіно завдяки стрічці “Тільки у Львові”, де їх зображали як дотепних хуліганів із золотим серцем. Але батярство – це не лише романтика, як ми вже якось докладно розповідали. Дослідник Володимир Окаринський доводить, що батяри були й у Тернополі (там їх називали махабундами), але львівські здобули світову славу.
Сучасні батяри – це львів’яни, які жартують у кнайпах, співають на вулицях чи влаштовують імпровізовані танці на міських площах. Стереотип про “польське” походження батярства спростовується історією: серед них були українці, поляки й євреї, що разом творили львівський колорит. Батяр – це не національність, це стан душі. Туристи полюють за “батярськими” сувенірами – від листівок до футболок із написами “Тілько у Львові”.
Цей стереотип, що зародився в буремні 80–90-ті, коли економічна криза й переділ власності підживлювали бандитизм. “У 90-х на Левандівці краще було не гуляти після заходу сонця,” – згадує львів’янин Тарас. Очікування навали кишенькових злодіїв під час Євро-2012 породило інтернет-меми на кшталт “Вася, ми внатурі чекаємо на Євро. Левандівка 2012,” але прогнози не справдилися: Львів прийняв гостей без інцидентів.
Загалом, Львів безпечний, якщо не шукати пригод. До повномасштабного вторгнення туристи ходили центром уночі, і ніхто їх не чіпав. Стереотип про “бандитське місто” більше живе в жартах, ніж у реальності.
“Львів був польським, поки СРСР його не захопив,” – цей стереотип спрощує складну історію міста. Поляки справді домінували в населенні в 19–20 століттях, залишивши слід в архітектурі, мові (слова “келих” чи “фіранки” – польського походження) та культурі. Але Львів завжди був багатонаціональним: українці проголосили його столицею ЗУНР у 1918 році, а єврейська громада творила культурне життя до трагедії Голокосту.
Співіснування українців, поляків і євреїв – іноді мирне, іноді конфліктне – створило львівський колорит. Стереотип про “польське місто” ігнорує вклад інших націй. Львів – це мозаїка, де кожен народ додав свій візерунок. Туристи дивуються, бачачи українські вивіски поруч із польськими назвами кав’ярень чи написами німецькою ще цісарських часів. Але в цьому і є справжня суть Львова
“У львівському метро вбивають росіян,” – цей інтернет-мем став міською легендою. Сайт metro.lviv.ua з “мапою” підземки додає правдоподібності жартам, але кожен львів’янин знає: метро в місті немає й, імовірно, не буде. Рельєф, підземні русла Полтви та товстий культурний шар у центрі роблять будівництво неможливим. Але всі люблять жартувати про станцію ‘Сихівська.
Стереотип народився з іронії: львів’яни “тролять” гостей вигаданими розповідями про таємні тунелі. Додала ще і російська пропаганда, коли почала розповідати що львів’яни ховаються під час повітряної тривоги у станціяї метро, а також якийсь пропагандист розповідав що у тунелях розміщується зброя ЗСУ.
Туристи з інших міст іноді кажуть, що львів’яни вдягаються, як на показ мод. Стереотип про львівську елегантність правдивий: містяни навіть в радянські часи вдягались акуратно і стильно. “У 70-х Іван Драч у Києві впізнав у мені львів’янина по капелюху й плащу,” – згадував якось Федір Стригун. Уявити собі, що львів’янин вийшов у якомусь дранті на вулицю просто неможливо.
Львів’яни приділяють увагу деталям: парфуми, акуратна зачіска , а у жінок ще і граціозна хода. Звісно, останнім часом все це трохи замилилось, але все одно певна культура красиво вдягатись має місце. Тому можна сказати, що навіть в певному роді Львів вчить бути елегантним.
А які стереотипи про наше місто знаєте ви? З чим доводилось якось стикнутись в розмові з іноземцями чи гостями з інших міст України? Діліться в коментарях і не забудьте підписатись, попереду ще багато цікавенного, корисного та смішного.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
