Пісня «Тілько ві Львові» — це більше, ніж мелодія, що звучить у львівських кав’ярнях чи на вуличках Ринку. Це душа міста, загорнута в ноти й слова, які знає кожен львів’янин. Написана в 1939 році для фільму «Волоцюги», вона стала неофіційним гімном Львова, хоча її історія сповнена драматизму: від трагедій її творців до пропагандистських перекручень і відродження в незалежній Україні.
Попри війни, окупації та цензуру, «Тілько ві Львові» залишається символом любові до міста, але її збереження й популяризація стикаються з викликами: від забуття до браку уваги до культурної спадщини. Розбираємося, як пісня пережила століття й чому вона досі звучить так файно.
Усе почалося 5 квітня 1939 року, коли на екрани вийшов фільм «Волоцюги», це була буквально батярська комедія, що підкорила Львів. Пісню «Lwów jest jeden na świecie» («Львів єдиний у світі»), яку згодом назвуть «Тілько ві Львові», створив тріумвірат талантів: текст написав Емануель Шлехтер, музику — Генрик Варс, а зняв стрічку режисер Міхал Вашинський. Усі троє — євреї за походженням, але їх ще поєднувала і палка любов до польської культури й Львова.
Виконавцями стали легендарні батяри Щепко і Тонько (Казимир Вайда та Генрик Фоґельфенґер), чия передача «Весела львівська хвиля» на Польському радіо збирала 6 мільйонів слухачів. «Коли Щепко з Тоньком співали, вулиці Львова порожніли», як згадували старожили. Пісня одразу стала хітом: її наспівували в кав’ярнях, на ринках, у трамваях. Але не всім вона була до смаку.
Польські шовіністи обурювалися, що «польський» гімн міста написали євреї, називаючи його «поганню». Та львів’яни не зважали: «Бо де ще є людям так файно, як ту? Тілько ві Львові!», ці слова стали кодом міста. Проте війна обірвала тріумф: бомба знищила плівку-продовження «Волоцюг» — фільму «Серце батяра», а творці пісні опинилися в епіцентрі трагедій, які ледь не стерли її з пам’яті.
Емануель Шлехтер, автор тексту, народився у Львові 1904 року в полонізованій єврейській родині. Юрист за освітою, він обрав творчість: писав для театрів, кабаре й радіо, а згодом став зіркою польського кінематографа у Варшаві. Його слова для неофіційного гімну Львова – це буквально ода місту, де «дівчата солодкі, як мід». Але Друга світова війна розтрощила його життя: повернувшись до Львова, Шлехтер потрапив до Янівського ґетто, де його родину замордували, а сам він загинув 11 листопада 1943 року. Є версія, що він міг бути співавтором «Танго смерті» — мелодії, під яку нібито розстрілювали в’язнів концтабору.
Генрику Варсу, автору музики, пощастило більше. Він поєднував любов до живопису, джазу й кіно. Його мелодії для «Волоцюг» та інших фільмів зробили його піонером польської поп-музики. Після втечі з німецького полону Варс створив у Львові біг-бенд Tea Jazz, гастролюючи СРСР із пропагандистською версією пісні російською, яка звучала як «Во Львове ремонт капитальный идёт». Згодом він приєднався до армії Андерса, а після війни підкорив Голлівуд, написавши музику до 60 фільмів, зокрема «Фліппера» та «Дактарі». Помер Варс у 1977 році, залишивши спадщину, яку використовували Спілберг і Поланський. Але його львівський гімн так і залишився найдушевнішим твором.
Міхал Вашинський, режисер «Волоцюг», — ще одна яскрава постать. Народжений у Ковелі 1904 року як Моше Вакс, він із юності горів кіно. У Варшаві він став зіркою, знявши 40 фільмів, зокрема перший польський фільм для Universal і перший із анімацією. Його «Волоцюги» відкрили батярську культуру світу, але війна відправила його в заслання до Сибіру.
Врятувавшись через армію Андерса, Вашинський осів в Італії, де продюсував блокбастери на кшталт «Римських канікул» із Одрі Гепберн і «Камо грядеші» із Софі Лорен. Тому можна скзаати, що він закінчив як справжній король кіно. Помер Вашинський у 1965 році, залишивши по собі легенду.
Щепко і Тонько, перші виконавці пісні, були живими символами Львова 1930-х. Їхній гумор і батярський шарм і зробили «Тілько ві Львові» хітом, але війна згодом розкидала і їх. Казимир Вайда вижив, а Генрик Фоґельфенґер, також єврей за походженням, зник у вихорі окупації. Їхній дует залишився у пам’яті як голос міста, але їхні долі — ще один доказ, як війна нищила найкращих містян довоєнної доби.
Під час радянської окупації пісня пережила дивну метаморфозу. Перекладена Павлом Григор’євим російською, вона стала пропагандистським гімном «радянського Львова». Виконував її зокрема Еугеніуш Бодо, колишній кінофабрикант, але його доля була трагічною: зі швейцарським паспортом він намагався виїхати з СРСР, але отримав звинувачення у шпигунстві й загинув у ГУЛАГу 1943 року. «Львівський теа-джаз», де Бодо співав, гастролював Союзом, але радянська версія пісні так і не прижилася. Адже львів’яни любили оригінал, а не совєтську ерзац-пропаганду. Згодом ця переробка зникла, і зараз її згадають хіба історики, як і радянські пам’ятники, що теж безслідно зникли зі Львова.
Нове життя пісня отримала у 2002 році, коли Віктор Морозов і Батяр-бенд «Галичина» записали альбом «Тілько ві Львові» з перекладом Богдана Стельмаха. Фраза «Так люблю той Львів, що бракує ми слів» стала культовою, а пісня називається неофіційним гімном міста. У 2012 році тернопільський гурт Los Colorados записав її англомовну версію для «Євро-2012», а у 2018-му Warsaw Sentimental Orchestra виконав її перед 37 тисячами слухачів у Варшаві.
Насправді, «Тілько ві Львові» — це не просто мелодія, а культурна спадщина, що об’єднує покоління. Її чотиримовна «історія» відображає багатонаціональну душу Львова. Але, як бачимо, є і певні проблеми. Окрім того, що офіційно ця пісня ніде і ніким не визнана, мало хто у Львові навіть згадає її творців та перших виконавців. Можливо, варто більше вкладатись в культурну спадщину міста, щоб пам’ять про знакові та символічні речі для нашого міста жила і далі.
