Сьогодні часто можна почути слово “кондитерська”, хоча у Львові більше в ходу було слово цукерня. Історія львівських цукерень бере початок ще у позаминулому сторіччі. Тож, де знаходилась перша цукерня, хто її заснував та які ще є цікаві факти з історії львівських цукерень – от про все це сьогодні і поговоримо.
У 1803 році швейцарець Домінік Андреоллі купив кам’яницю під номером 29 на площі Ринок. Півтора роки в будівлі проходили необхідні роботи по перебудові. Коли все нарешті було готово, іноземний фабрикант відкрив першу у Львові цукерню, що швидко набрала популярності як ”пасаж Андреоллі”. До того цей ділок займався кондитерським бізнесом у Швейцарії, тож привіз до Львова не лише досвід.
Для виробництва було закуплено і доставлено професійні печі, машини та, звісно, команду кондитерів. Цукерня одразу стала улюбленим місцем львів’ян: тут подавали гарячий шоколад, цукерки з справжнього шоколаду, тістечка з ніжними кремами та печиво з фруктовими начинками. Аромат шоколаду з цукерні Андреоллі було чути ще на підході до площі Ринок, і це манило зайти всередину.
Андреоллі використовував швейцарський шоколад, але сировину для всіляких начинок – фрукти, варення, горіхи – брав у місцевих постачальників, а прянощі, зокрема корицю чи шафран, купував у вірменських торговців. Цукерня ця між іншим була довгожительскою вона проіснувала в руках родини Андреоллі до кінця XIX століття, а потім, аж до 1939 року (і приходу ”товаріщєй”) працювала вже під орудою інших власників. Родзинкою закладу був не лише смак, а й атмосфера, незвична в той час – гарний сервіс, акуратність, увага до деталей та комфорту відвідувачів. Саме цукерня Андреоллі задала в ті часи стандарт якості й вишуканості. Від неї і пішла традиція львівських цукерень як осередків своєрідної культури, яка де-не-де живе й досі.
Ще до появи цукерні Андреоллі солодощі у Львові були рідкісним і дорогим задоволенням. Історик Іван Сварник у “Хроніці міста Львова” Зубрицького зазначає, що в XIV–XVIII століттях окремих цехів кондитерів у місті не було. Солодке печиво, пряники й медівники готували пекарі, а медовари варили солодкий хмільний напій – питний мед. Але найцікавіше, що справжніми майстрами солодощів були… аптекарі. У середньовіччі цукор вважався ліками, а не їжею, і коштував дорожче за вола: наприклад, у XVI столітті два марципани на бенкет коштували 2 злотих і 15 грошів, тоді як бочка пива – лише 15 грошів.
Аптекарі готували марципани – делікатес із мигдалю та цукру, який подавали лише на особливі оказії. Ці ласощі були настільки цінними, що їх замовляли для бенкетів польських сановників. Львів’яни, які могли собі це дозволити, вважали марципан символом розкоші. Водночас простіші солодощі, як-от “окрушки” – залишки тортів і тістечок – продавали за копійки в цукернях, як-от у Венжовича, щоб навіть бідні могли посмакувати. Ця традиція показує, як львівські кондитери дбали про всіх містян, створюючи атмосферу тепла й доступності.
Цукерні того часу були не просто закладаи, але вони ще і об’єднували людей. Фактично, це був початок культури, яка згодом і зробила львівські цукерні легендарним місцевим феноменом.
На зламі XIX–XX століть у Львові з’явилися нові цукерні, які підтримали традиції високої якості, започатковані Андреоллі. Однією з найвідоміших була цукерня Людвіга Залевського, відкрита 1903 року на вулиці Академічній, 22 (нині проспект Шевченка). Залевський був відомим не лише у Львові: його солодощі відправляли до Варшави й навіть за кордон тодішньої цісарської імперії. У його цукерні збиралася місцева інтелігенція – письменники, артисти, журналісти, – які за тістечками й кавою обговорювали останні новини, мистецтво і пліткували між собою і про один одного.
Все було дуже добре і бізнес процвітав, пережив він і Першу світову, і переходи влади від однієї до іншої. Продовжувалась робота і під польською владою, і ніби настала знов пора стабільності. І тут почалась війна з німцями, а згодом прийшли радянські солдати і танки. З приходом радянської влади в 1939 році в числі інших і бізнес націоналізували, а простіше казати відібрали. Залевський закінчив життя сторожем на власній фабриці й помер у 1940 році, а його сина арештували як “ворога народу” – трагічна доля, яка спіткала багатьох бізнесменів того часу під владою совєтів. Проте його цукерня залишила слід у історії Львова, а рецепти його десертів надихають сучасних кондитерів.
На початку XX століття у Львові з’явилися перші українські цукерні. Першим їх завданням було побороти конкуренцію із вже відомими польськими і єврейськими закладами. У 1922 році Климентина Авдикович заснувала фабрику “Фортуна Нова” в Перемишлі, а згодом, за підтримки митрополита Андрія Шептицького, перенесла її до Львова на вулицю Степанівни у приміщення, яке їй надав митрополит.
Завдяки допомозі Шептицького вона побудувала сучасну фабрику, яка виробляла 200–300 кг цукерок і помадок із натуральної сировини щодня. Цукерки “Фортуна Нова” були настільки смачними, що їх купували не лише вроздріб, а й гуртом у фірмовому магазині на Руській.
Особливістю “Фортуна Нова” була, зокрема, серія шоколаду “Солодка історія України” з портретами історичних постатей. Там можна було побачити декількох українських гетьманів. Ці обгортки, створені відомими львівськими художниками, робили цукерки не лише смачними, а й патріотичними. Особливо це вкурвлювало поляків, які, звісно, мали дуже негативне ставлення до більшості зображених на цукерках осіб. І саме тому через націоналістичну позицію фабрика зазнавала тиску.
Закрити її так і не спромоглися, але те що не доробила польска влада, зробили радянські комуністи та їх посіпаки – в 1939 році підприємство націоналізували совєти. Після остаточного приходу комуністичного режиму у Львів у 1944 вона емігрувала до Австрії, де і прожила решту життя. А колишня цукерня стала кондитерською фабрикою №3, від історії якої веде свою знаменитий нині “Світоч”. Ось така от вийшла історія майже в століття.
