Війна – це не тільки смерть та сльози. Під час війни люди так само закохуються, народжують дітей та чекають коханих з фронту. Сьогодні ми перенесемося назад в історію, щоб побачити, як жили панянки під час Другої світової війни, як виховували дітей та, власне, як влаштовували побут.
Францисканки монастиря родини Марії копають зенітні рови на валах Ігнація Мосцицького. Серпень 1939.
Війна вносить свої корективи у звичне життя і навіть попри те, що роль жінки в 1940-х роках була обмежена господарством, жінки не залишилися осторонь. Одними з найвпливовіших соціальних груп у жіночому колі стали черниці. Вони одними з перших допомагали військам, зокрема навіть копали оборонні окопи.
В жіночих монастирях і притулках переховували українських партизанів, проводили агітаційну політику і навіть допомагали народжувати дітей. Тоді практика акушерства була широко розповсюджена серед черниць.
Попри смерть та щоденне горе, на світ з’явилися українські малюки. Умови для цього, звичайно, не завжди були стерильними – часто жінкам доводилося народжувати в підвалах та укриттях. На жаль, з такою реальністю українки зіштовхнулися і зараз в 2022 році, коли росія почала війну з Україною. Одначе, попри всі бажання знищити українську націю та змусити її озвіріти, окупантам це не вдається, тому що світло завжди перемагає темряву, а життя – смерть.
Читайте також: Сад Перемог, або як пришвидшити шлях до вільної України
Зруйнований залізничний вокзал, 1941 рік
1 вересня 1939 року об 11:30 на Львів впали перші бомби. Тоді ще ніхто не знав, що це початок Другої Світової війни. Не здогадувалися і про початок повномасштабної війни в Україні мільйони громадян. Попри те, як бачимо в історії, війна завжди вривається неочікувано в людське життя і забирає найдорожче.
Друга світова війна для Львова стала нищівною – через те, що місто було багатокультурним, під удар потрапили євреї, поляки та самі українці. Тисячі людей було депортовано до Сибіру, тисячі розстріляно та закатовано німецькими і радянськими солдатами. В цей складний час родини розлучалися, чоловіки йшли воювати та захищати свою землю, діти залишились без батька, дружини – без вірного плеча.
Водночас, під час війни люди продовжили закохуватися, втім тоді кохання було розкішшю для більшості. Ніяких побачень чи прогулянок не було. Молодь викручувалася як могла – палкі поцілунки були під гучні вибухи бомб, а теплі обійми супроводжувалися артилерійськими обстрілами. Життя під час війни мало нагадувало казку, але людські почуття нікуди не зникли.
Читайте також: Марія Сельська – художниця та фотографиня єврейського походження
Напевно, найбільш відомою історією кохання в той час стала історія Марії та Романа Сельського. Пара була художниками, війна застала їх зненацька, а через те, що Марія була єврейкою за походженням – вона потрапила у Янівський концтабір. Роман сходив з розуму, коли дізнався, де його дружина, але звільнити її самостійно не міг.
Щоб врятувати кохану, підключив друзів та знайомих. Незабаром товаришам вдалося зв’язатися з офіцерами в концтаборі, Марія змогла втекти, але навіть тоді коханим не вдалося зустрітися. Сельська переховувалася у Варшаві з фіктивними документами, щоб знову не потрапити під “зачистку”. З чоловіком вони зустрілися аж через рік.
Читайте також: Северин Обст – автор часописів та любитель Карпат
1943 рік. Фото часів німецької окупації. За пам’ятником видно будинки, розібрані в 1998 році.
Під час окупації німецькими військами Львів, попри всі репресії та тортури мирного населення, продовжував жити, а Львівський театр навіть поставив 46 прем’єр. В місті продовжували діяти нелегальні структури ОУН та УПА, штаби Польської Армії Крайової, а також єврейське антинацистське підпілля у гетто.
Чималу роль у партизанських рухах відіграли і жінки – їхній винахідливості не було меж. Вони передавали записки своїм коханим та секретні документи, засовуючи їх в пиріжки та пляцки, розповсюджували агітаційні листівки з закликом скинути ярмо німецької окупації.
Домашнє господарство вели цілими громадами, ділилися їжею з бідними та виховували чужих дітей, батьків яких вбили радянські або німецькі війська. Потрібно зазначити, що справді були люди, переважно це бідні робітники, які вітали Червону армію – вони повірили у гасло про соціальну рівність, яким любив хвалитись СРСР. На жаль, пізніше багато цих людей були безжально розстріляні окупаційною владою.
Водночас, інтелігенція доволі стримано відносилась до так званого “визволення” радянськими військами Львова від німецької окупації. Річ в тому, що пізніше виявилося, що на зміну одним нацистам прийшли інші.
Мільйони людей були депортовані до Сибіру. Не бажаючи миритися з цим, місто готувало оборону. Жінки ховали у подолі спідниць та навіть нижній білизні зброю, щоб убезпечитися від небажаних залицянь німців та радянських солдатів, які вже тоді були знаними гвалтівниками, хоча представляли себе як “визволителів”.
Кристина Хігер, авторка спогадів “Дівчинка в зеленому светрику”, згадує реакцію родини на прихід радянських солдатів:
“Мій тато дивився на ситуацію з гумором, бо вони з мамою завжди так ставились до будь-яких випробувань. Він називав росіян “непроханими гостями”, які зіпсували нам усе свято. “Вони називають себе визволителями, — писав він, — бо визволили нас від усього, що в нас було…”.
Не забудьте підписатися на Мій Львів в Телеграм 
, щоб не пропустити нові пости!
